Семен Жук і його родичі - Олександр Якович Кониський
– «Еге! та от ти куди стрижеш! Значить: акциз – по боку!»
«А ти думав як? щоб тілько одного жида по боку!.. Хе-хе-хе!..» Жук засміявся тим сміхом, в котрому можна почути не одну тілько веселу иронію, але якесь инче, смутне чувство. Тим часом Джур и Жук прийшли до Жуковоі кватири.
«Заходь, покуримо», сказав Жук.
– «Дякую! нема часу; треба швидче йти до дому, передягнусь, та до Бокогрія.»
«Ну йди, та додержи ж слова! Через десять днів поідемо до мене в хутор… чуєш?»
– «Чую, чую… прощай!»
«На здоровє!»
– «Щасливоі дороги.»
Товариші розійшлись.
Жук прийшовши до дому, довго міряв ступнями свою кімнату и вдовж и впоперек, покіль не ввійшла дівчина и не покликала ёго обідати.
II
Весна того року була раня, тепла; косовиця почалась рано. Звичайно: в Черніговщині коло Батурина починають косить перед Купалом, а того року почалась косовиця далеко раньше; вже коло половини червня стояли инде копиці сіна.
Почтовим шляхом по дорозі до Батурина іхав простий візок трояком. На передку сидів погонич, хлопя літ під 16, босе, в одній сорочці и в соломяному брилі: спека була велика, так варом и варило. На заді воза сиділо двоє проізжих. И одежу, и лиця іх так занесло курявою, що не можна було розпізнати, хто з іх білявий, а хто чорнявий… Коні тюпали помаленьку и піднимали страшенну куряву, котра так стовпом и стояла. На дворі була така тиша, така тиша, що навіть листя на вербах ні каплі не тремтіло… Привязаний до дуги почтовий дзвоник не то що-б дзвонив, а якось жалібно голосив, наче й ёго добрала літня спека.
То іхали Жук и Джур в рідну хату до Жука, де ёго ждала неня и сестри.
«Ану хлопче! торкай пристяжних,» заговорив Жук до погонича… «Он – бач права зовсім не везе, й посторонки телюпаються. Торкай!.. от – от – недалеко. То й пече-ж!.. Господи!»
– «Добре таки пече,» сказав погонич, буцім не дочувши слов Жука про пристяжну. Жук знов озвався:
«Ну бо, хлопче! поганяй швидче! Дивись – ідемо наче з копами. Ну!.. приідемо до дому – мій могорич»
– «Дякую! я не вживаю,»
– «Чого не вживаєш?»
– «Горілки.»
«Ну четвертака дам, тілько швидче поганяй!
– «Ей! ви гаспідскі коні! ніо!!» крикнув погонич на коней; сіпнув оглобельну за віжки и махнув пугою на пристяжних. А коні й байдуже собі!
– «Ти-б іх пугою свиснув!» сказав Джур.
– «Не поможе! сієі жидівскоі худоби й колком не підженеш! Ти на іх: ніо! а вони тобі: тюп, та тюп! – Ніо! що-б ви поздихали ёму на радість!» гукнув погонич из усієі сили, хлеснув пугою и оглобельну и пристяжних.
«Хто держить станцию?» спитав у погонича Жук.
– «Звістно хто: жид! хиба по коням не видно: такі шкапини тілько у жидів бувають… Ніо!» И пуга знов простяглась по коням.
«Чи дома то моя матуся?» заговорив Жук.
– «Певно, що дома,» одповів Джур; «час робочий, косовиці; де-ж ій тепер бути, як не дома?»
Замовкли; бесіда якось не йшла; спека не давала и говорить.
– «Ви до Батурина, паничі?» спитав погонич.
«Ні,» одповів Жук, «не до Батурина, а в Жуківку… Знаєш дорогу?»
– «Як не знать! учора там був… якогось лікаря возив.»
«На що лікаря?» сполохнувся Жук.
– «Кажуть віспа в селі Куликах, що зараз за Жуківкою.»
«А в Жуківці?»
– «Там нічого не чути… Так ви се у Жуківку у гості, чи що ідете?» допитувався погонич.
– «Хто в гості, а хто до дому,» одповів Джур.
– «Так ви може Жученки?»
– «Один Жученко, а другий – ні!»
– «Еге! бачте, а я й не знав… ніо!» Показалась висока могила. Погонич взяв вправоруч з почтового шляху. Проіхали верстов дві, дорога почала твердійша, курява стала далеко менша и перед проізжими явився чудовний краёбраз! На версі чималоі гори біліла церква, на котрій сяяв золочений хрест; на взгірьі в садах, наче в зеленім морі, розкошував білий панский будинок з зеленим зелізним дахом; округ ёго визирали невеличкі, чепурні, огрядні хатки селян: з десяток, чи и менше; по під горою, мов срібний пояс, текла річечка, на другім боці річки, тож на взгірю, розкинулось чимале село.
«Ото де церква,» сказав Жук, то наш хутор – Жуківка; там тілько наше дворище, та священника; а ото на тім боці козаче село – Кулики. Приход один. Церква у нас, а зоветься хутором… Коли хочеш побачить усю красу сего краёбразу, треба подивиться на ёго тогді, як сонце сходить. Просто рай! річка оддає червоною гадюкою… Ну, хлопче! торкай, торкай! от – от дома будемо.»
Жук замовк. Мовчки въіхали в село; в селі тихо – наче в могилі: нігде ні що не щавовкне; зараз видно, що робочий час.
Въіхали в двір… и тут тиша! З під комори тілько якась сіра собака гавкнула на дзвінок, та й вона скоро замовкла. Підвернули до рундука. З будинку одчинились двері и показався старий, заспаний чоловік, в сірих штанах городянского крою, босий, в жилетці. Він протирав очи и сердито дививсь: мабуть ёму не сподобалось, що ёго розбудив дзвінок.
«Здоров був Иване!» озвався до ёго Жук. «Се ти – ще?»
– «А, а – а! се ви паничу! Я се вас и не пізнав, так вас занесло пилом… Та таки, признаться, задрімав трохи, скучно одному.»
«А де-ж матуся и сестри?» спитав Жук Ивана.
– «Усі на косовиці, ще зранку поіхали. Там и повар, там и обідатимуть.»
«Отаке! чи даси-ж нам чого попоісти?»
– «Нема у мене нічого! хиба самовар нагрію, та у ключниці візьму масла и молока.»
«Ну й добре! познось же, будь ласкав, з воза, та дай спершу нам вмитися.»
Иван повагом позносив з воза скринки и узли, гукнув на ключницю, щоб борзій ставила самовар, а сам принявся обмивать и чепурить гостей.
«А де косять?» спитав Жук.
– «В Нестратовщині.»
«Ми, перекусивши, подамось туди-ж.»
– «Хиба пішки,» сказав Иван; «бо дома коней нема.»
– «Далеко та Нестратовщина?» спитав Джур.
«Верстов чотири.»
– «Ні! не буде и трох,» перебив Йван, «тілько що жарко дуже.»
«Се дарма! ми підемо, як трохи спаде жара,» одповів Жук.
Обмившись, причепурившись и перекусивши, Жук и Джур пішли до косарів. Йшли вони не проіздною дорогою, а стежечками через жита навпростець. Жара трохи спала, але все ще в повітрі стояла тиша и духота. Жито почало вже красоваться и оддавало тонким ароматом. На полях попадались невеличкі могили засіяні житом, котре легонько колисалось тихою, ледве примітною хвилею. Де-не-де манячили невеличкі гайки: небо було чисте,
