День гніву - Юрій Косач

— Шкода говорити, майстре, це людина наскрізь прочерствіла. Робімо іспит совісті.

— Навіть коли почую зашморг на шиї, буду надіятись на рятунок, магістре. До того, я — аріанин[202].

— У Львові я був певний щодо твоєї належності до римської Церкви, сацюго…

— Чи це важить, врешті? І аріан, і католиків, і уніатів, і православних чекає одна доля, втім, не надто приваблива. Але попасти в таку халепу, в таку халепу, магістре, — ми не вилазимо з халеп, і це ваша легка рука…

— Я тебе не запрошував на мандрівку, Римшо. Що ти мусив утікати від вдовиці, це не моя вина…

— Волію вже одруження з вдовицею, ніж загибель на сухій груші, магістре. Що, було мені залишитись, попивати медок і брагу при боці мегери? З двох зол береться менше, але коли б я знав!.. Вдарюсь, вдарюсь об землю! Пех, суча доля моя. Не повісили мене в Цольсті, ані в Магдебурзі, виходив я три кампанії, був бабським фельдфебелем і солоно заробляв у Чехії, чорт ноги не підставив, талісмани берегли, тричі лежав на землі й шабля лоскотала мені горло, не пропав від хуги, голоду, спраги, ні від кулі, ні від вістря, ні від гарматного ядра, а тут, на своїй землі, від таких от скурчих биків загибаю… І за що? Є де справедливість, магістре? Правда є на світі?..

— Цілковитої правди нема, але часткова існує. Але не всі це знають. Я не тщусь переконувати цих драгунів в існуванні часткової правди. Бог мені свідком, що я діяв, як мені наказувала совість…

— Поспішай, ти, довгий! — злісно зарепетував корнет. — Сацюги, злодії, мародери, лайдаки!..

— Ви певні того? — подивився на нього знизу Рославець.

Корнета розбирала лють саме тому, що Рославець ішов на вішання без лементу. Корнет набряк, аж сизий, замахнувся шаблею.

— З очей тобі лайдацтво глядить. Песький ти син, гемона приятель, а не помилюсь, коли не Хмелів шпіон, бо сила ж то людська таких чотирьох ведмедів проткнути їх же рапірами?.. наших вояків?..

— Напали на Богу духа винних посполитих, — спокійно сказав Рославець, — на дім напали мародери, лярони, вкручували пальці в курки, терли п’яти сіллю, а потім приводили цапів злизувати — залоскотали господаря на смерть, хотіли грошей; господиню, дочку її зґвалтували, брались до підпалу, а ми з приятелем стали в обороні. Ось і драчка, ось і ціла історія…

— Не варнякай, драбе! Мародерів судить трибунал, а тобі зась до коронного війська…

— То й нас веди, вашець, до трибуналу…

— Дам я, дам трибунал, дам я вам убивання жовнірів його мості короля; на суху гілляку — й баста з вами, Матер Деї. Ще ми, хвалити Бога, не в Ефіопії, а в святій Короні, що ляронів уміє покарати і покарає, так масійських, як і великих, ще Хмеля вашого, чортового сина, теж підтягну на суху вербу…

— Закороткі руки, — прошепотів Римша, але затремтів, непереливки: жовніри під’їхали до розсохатого явора, що стояв на бічівнику дороги, й закинули мотузка, — не жарти, це таки не жарти, магістроньку…

Але магістр дивився здовж дороги. Там ішов обоз. Наближався до лісу приватний, мабуть, обоз, але ізрядного панства; гайдуки виїхали наперед, з долинки викотились вози з добром, на возах хлопи з пищалями, а тоді загримотіла колією коча. Драгуни, заложивши петлю, чекали, поки обоз їх не мине.

— Людкове, — крикнув Римша, витягаючи шию з петлі, довгу свою шию, — апелюю до вашого серця — тут ся діє кривда людській невинності!..

— Бреше, — заричав мазурський корнет, — гунцвот, тільки шкуру свою погану рятує!..

— Магістре Рославче, невже це ви?..

В запиленій цій постаті, винужділій і пошарпаній, хоч і зо знятою гордо головою, важко пізнавалось магістра. Але княжна Петронелля таки пізнала його.

— Римшо, — гукнув магістр, — майстроньку Римшо! Тільки чудо нас спасло, це ж княжна Четвертинська!..

Але драгуни не хотіли слухати. Опецькуватий корнет заступив конем дорогу. Хоч і сто княжен вставиться за драбугами, все одно не пустить. Він їм давно пустив би кулю в потилицю, та шкода кулі, і падлюкам підла смерть, не почесна. А що княжна ручить за гунцвотів, то її справа, хоч і дивна, бо за хамів тепер взагалі не ручать; хіба ті, що з ними заодно. А до свойого хамства цей довгий признався, тільки на славу Речі Посполитій буде: за одним махом згине і хам, і драбуга.

— А хто ж то хами, по-твоєму, вашмосте? — крикнула з кочі княжна.

— Козаки і вся Русь — хами…

— То й мене приєднай, асане, бо й я руського роду…

— Справді? То чого ж мовчиш, асанно? Вішай, — крикнув опецькуватий до драгунів, — я оце вуха розвісив, а не знав, що це одно ребесо…

— Бандите, — княжна вискочила з кочі й вирвала гайдукові самопала, — куля в лоб, коли не пустиш цих людей. Не оглядайся, ляше, моєї челяді п’ятнадцятеро, а вас тільки семеро…

— За розбій під трибунал підеш, панно!..

— А ти під цю деревину спати, драбе!..

Корнет озирнувся — драгуни чекали, що скаже; Римша тремтів усім тілом, Рославець зблід: їм до скроні приставили дула мушкетів; корнет облічав[203], коло панни вже громадилась челядь, хлопи грізні й дебелі, та й з кочі виглядала мармиза, чи не піп, а ребелізант напевно.

— За потурбовання жовнірів сенаторської корогви пана Корсака відповідатимеш важко, панно!..

Й хотів збентежити мужиків, забасував конем, осадив коня перед мужицькими самопалами, викарячив на них очища.

— Коли ти — сенаторської хоругви, асане, — тихо сказала панна Оленка, — то чого ж ти тут, а не з паном ротмістром у полі?..

— Та ж то пана Корсака наречена, — пізнав Римша панну Стеткевич, а її знав увесь Львів, і вхопився, як тонучий бритви, — пана Корсака наречена, наречена…

— Бо це мародер, мішмаф, гунцвот, лярон, з-під стягу втік, щоб лайдачити! — крикнув Римша. І трапив.

Корнет умить втеряв свою пиху, непевно закліпав очицями й дав пискливим голоском ордонанс драгунам. Ті відняли мушкети й завернули коні.

— До лясу, панове! До лясу, мароди! — крикнув їм, уже зовсім веселий, Транквіліон Римша. Челядь зареготалась. А драгуни перескочили кінно рівчак і важко почвалували до лісу. На узліссі корнет обернувся й погрозив кулаком. А Римша побіг за ним кілька кроків, але, зв’язаний, упав і лементував, як на пуп:

— Лярони, гунцвоти, розбійники, таті, дейнеки, бандити, коронне військо — самі злодії!.. Всі вони такі, асанно (він підбіг до кочі), всі до одного. Покійний Валенштайн, дюк Фридланду, панів-поляків за Бога не хотів приймати в затяг. Всі вони більше приносять шкоди, як пожитку, і як Бог посилає їх до тисячі чортів, то