День гніву - Юрій Косач
З мушкетами поперек сідла або на розхристаних грудях, з мушкетерськими банделієрами[186] на дванадцять набоїв через рам’я, з шаблями, часто без піхов, їхали шляхом, з’їздили зо шляху, спали в сідлі, частувались, їдучи, з ведмедиків, то витягались один за одним, то рівнялись у ряди, обертались: де Хмель, де батько?..
— Там батько, де корогва — там і батько.
Червону корогву з білим орлом, вивезену з Базавлуку, розгортав хорунжий. Шамшів шарлатний шовк, горів, як пожар, а орел розкривав крила, бундючний орел Речі Посполитої. Лопотали за ним прапори, взяті від знесених гусарів, за прапорами маяли бунчуки. Везли й січові бубни, й реґіментарські литаври. Флейти й жоломіґи[187] стиха поскимлювали. А там далі йшла піхота, запорозька, реєстрові хоругви, німецькі компанії — аркебузники, пікінери, карабінери, невтомна і безжурна запорозька піхота з тих, що бились і під Марієнвердером, і під Охматовом, і під Москвою, й під Дюнкерком, під Хотином, і молодші на Масловому Ставі й під Кумейками.
— Beati pacifici[188]! — кричали мушкетери Франкгайма, минаючи хоругви, що приставали.
— Не ждіть, пеські синове, муфмафи, ганси[189], — відзивались їм ті, що пройшли колись Фландрію й Палятинат, — тут вам непереливки буде!..
За обозами, що брали й веселих дівок-маркітанток, і крамарів, і ранених, і піхоту, що підбивалась, тучею-тучею сунула чернь.
— Права рука наша, — показав на неї булавою Хмельницький.
Військовий писар Іван Виговський притримав коня.
— Химерне це auxilium[190], пане Богдане.
— Але валить, як мишва…
І Станіслав Кричевський, тисячник, хитав підголеною головою. В чорному панцері, на чорному аргамаку сидів присадкуватий, з рисіми вусами, й поглядав на цю сарану, на нерівні купи, що перли й валили босоніж, в постолах і личаках, з клунками за плечима, прочани, старці перехожі, чабанські ватаги.
— Добре дбайте, діти! — гукав, пропускаючи їх, Хмельницький. — Звідки йдеш, чоловіче божий?..
Обгорілий літний чолов’яга в серем’язі, несучи мушкета дулом вниз, підвів голову.
— З Махтаринець, — заяснів, — з-під війта Любинецького-собаки…
— А я з Миньківки, — крикнув другий, в просмоленій сорочці, — з Миньківки, батьку.
І з інших сторін ішли: з Мирогощі й Сміли, з Ярмолинець i Нараївки, з Олики й з Підгаєць. Кріпкі лучане йшли з-над Стиру, поліщуки добились сюди з ковтунами на головах, біляві й тонкі, з Покуття вже прибігли деякі, з того Дніпрового боку переправились, з посесій[191] Вишневецького, Немирича, Лаща, тихі й синьоокі йшли брацлавщани, в’юнкі кияни й білоцерків’яни, броварники, сідельники, могильники, колесарі, мельники й кріпаки. Йшли й попи, підкотивши ряси, й ченці, погладжуючи борідки, підпоясані мотузками, а при боці шаблі. Рибники з-над Дніпра прийшли, лугарі з-над Случі, височенні й пелехаті, косарі з-над Росі, не хотіли й тепер кидати кіс і мантачки несли за поясами.
— На панів, батьку, на знесення панського ребеса!..
— На брагу собі служим, спасе-батьку!..
— Бісові ляхи поховались.
— В льохах ляхів знайдемо!..
— Під лід воду пити…
— Пустимо, пустимо…
— Киями покладемо…
Розлилися круті бережечки, гей-гей, по роздолі!
Пожурились славні козаченьки, гей-гей, у неволі…
А ви, хлопці, ви добрі молодці, гей-гей, не журіться!
Посідлайте коні воронії, гей-гей, садовіться!
Та поїдем, гей-гей, у Варшаву… —
пригнав легіт пісню з далеких кінних хоругв.
А за черню сірими стінами їхали чамбули Тугай-Бея, розмаюючи бунчуки. Зсутулені, мов кам’яні, сиділи ординці в гострих шапках і місюрках[192], куняли на маленьких кониках або, стрепенувшись, озирались скісними розрізами очей, роздимали тонкі ніздрі, не квапились за джаврами[193].
— Вовча ліга, пане Богдане.
Хитрющі очі Виговського, що їхав поряд, звузились ще більше.
— Що ж зробиш, мості мій добродію… Не попустили королевенята королеві, щоб з гетьманом покійним Конецпольським і зі мною Крим Короні під ноги поклали, мають же Крим на шиї.
— Конецпольський — Koniecpolski, — посміхнувся Виговський, а за ним і його підписок Самійло Зорка.
— Koniec Polski…
— Finis Poloniae…
Армія йшла на північ, на Смілу, на Корсунь.
15
За тиждень після вирушення сенаторської хоругви під Корсаком виїхав зі Львова й обоз княжни Четвертинської. Покотились битим трактом королівським ридвани, кочі й теліги, кінно пішла челядь, ще непевно сидячи в сідлі після дишлового й від’їзного — вконтентовував гойно на прощання князь Заславський небогу, а з нею їхала й панна каштелянівна Олена Стеткевич і своячениця з Волині.
Був май, тепла весінь. В розцвітанні диких груш, придорожніх яблунь, що ронили рясний і тихий квіт, ішов панянський обоз, а до нього приєднувались і інші: хто боязкий, самотній, хто зрушений провесним гуком, хто в службі.
Вершники, цілі відділи панцерної й гусарської кавалерії, гармата під знаками Потоцького обминали обоз, ідучи в Україну. Кавалери під’їздили до кочі, правили паннам мадригали, хто був знатніший. Барви Четвертинських знали й в руському воєводстві. Але квіт коронної кавалерії вже пішов давніше. Хоч страшено хамами й дейнеками, що переходять уночі дороги, втікаючи до Хмеля, — аж звідси, тільки погадайте, аж з-під Красного, з-під Лопатина втікають хлопи — то кварцяні й панцерні були не кращі. Турбували жидів, розвалювали корчми, ґвалтували подорожніх. Позвів і трибунальських записів уже мало хто боявся — війна, війна, як ніч, прикриє, мовили. «Коли Хмель уже свідчиться вольностями, даними від й. м. короля на поля й моря, то нам — добре заслуженим — хіба лиш з вольностями родитись?» А втім, польське королівство, здавен квітуче й могутнє, дозволить собі на ласку своїм веселим синам за лицарське гарування, праці й втрати…
Розмови військової галайстри розсівали увагу, й книги, взяті паннами до кочі, не читались. У Красному наздогнав обоз грецького ченчика, що йшов кульгаючи. Не згиналось йому ліве коліно: тим зворушена, княжна наказала його взяти до кочі. Назвався ченчик протопопом Ісакієм в дорозі з Жовкви, був молодий і добре уложений, так що панянки аж задивились.
— Соромно, вацьпанно, — крикнув, наїжджаючи на кочу, хорунжий гусарії з моржовими вусами, — попів-схизматиків нині не на кочі возять, а в кочу запрягають, пеських синів.
Гусари реготались, брались за живіт. Панни мовчали, протопіп спаленів і звів брови, тільки пані дала відвіт, вихилившись з кочі:
— Соромно тобі, вашмосте, що виставляєш себе так худо-пахольсько, не шануєш ні стану, ні іншої релігії…
— Для тієї песьої релігії нема в мене пошани, — надувся хорунжий і крикнув ще переразливіше, аж очі йому вийшли наверх, — до