День гніву - Юрій Косач
Капітани мовчали. За шатром шумували натовпи, іржали коні, стукотіли вози, що заїздили й виїздили, співуче й дружньо валили молоти — ковалі роздували горна цілу ніч, вищали дівки в шатрах, й тільки сонце розморювало це поле, глітне од мужви, од лязку заліза — о, бердишів, чеканів, мушкетів, карабель набрала вже вдосталь сірома. Ще сп’яніла від вчорашнього порохового чаду й упоєна кров’ю — бо кров червоніла скрізь: і на люшнях возів, і в ще невисохлих баюрах, й на листях верболозу, й на траві — всюди кров, але яка ж чорна, яка ж тяжка — не відрізниш своєї, холопської, від німецької й від панської.
— Colluvies, colluvies[180]…
Хмельницький пройшовся в диму від люльок. А всі капітани сиділи на сідлах, на бочівках, роздумуючи, спершись на лікті при столі, з шаблями на колінах. Хмельницький з’являвся їм в синьому тумані диму присадкуватим, чорним, обгорілим на вилицях, неспокійним господарем. Забузький і Шанґірей ще згадували гуляння в Суботові на хрестинах, а потім ув’язнення в Чигрині, хто гадав, хто гадав, що піде на Луги, хто думав, що знесе Стефанка й Шемберґа, наважиться?
— Так що ж, — обернувся гетьман до Виговського, — ти чого так засів? Тобі тепер говорити, не нам же?.. Але шкода много говорити. Я не філют[181] — військо збудив, убогих людей тільки знищив, нічого не справив. Transivimus Rubiconum. Вже не альтеруюсь нічим — мало листів написався, наупоминався гетьманів коронних? Хотів бути обережним, лучче перетерпіти, ніж наразити отчизну. Але тепер годі, тепер рушу. Цинцинатів, казали мудріші кролевенята, плебсові не достає, а то б показав плебс. Але Цинцинати й у нас будуть. Далебіг Поля згоріли — от паші треба. Кінних більше треба, ніж піших. Пішими загатимо й так усі дороги. Скільки, мості куме, кінних?
Кричевський відкрив очі.
— Панцерної чи легкої?..
— Й тієї, і другої…
— Його мость Забузький краще скаже.
Всі обернули голови до Забузького.
— Драгунії чотири хоругви, козацької кінниці дев’ять, півдесята хоругви, а запорозької то й не знаю…
— Вісім.
Бурляй — ведмідь — важко сопів, спертий на шаблюку.
— Добре секурував[182], ваша мосте, — посміхнувся до нього Хмельницький, — коли б не ти, може б, і угнулась чернь. Отже, кінників — з двадцять хоругв?..
— Так і є.
— Але й того мало, Матер Деї; всього треба 5 000 талярів — видали ми на викуп 4 000 талярів, мало, мало грошей, а на все треба, а боюсь — артилерії мало. Погані яструби й орлики, сов не лічу, шестифунтовики, це все на нінащо — коли обложимо.
— Мало на час облоги…
— Дозволь, пане Богдане.
Іван Львисерце-Виговський підвівся. Всі дивились на нього. Високий, рівний, як дубчак, з гарним шовковим вусом, прищулені очі, лице згоріле від походу, але мудра, кута бестія.
— Pecunia belli gerendi nervus[183] — правда, потрібна. Bce потрібне — картавни, фальконети, інженери (не знаю, як стоїте і з тим), але я не тим турбуюсь, мості старший. Ліга Вовча з Псом, — Виговський посміхнувся, — чернь — оповідь цю бачу! — розлилась, пане Богдане, море, чисте море — валять і валитимуть, а підожди: вся Русь ще рушить, Волинь, руське воєводство, ба й за Пінщину скажу — холопство хоче погуляти. Шиї йому не зламають. А лядська сила — її теж не бійтесь — це не та, що турчина, Москву, німців била, це не Ходкевичі, не Конецпольські, не Жолкевські, це ж діти, в залізо поубирані, мості тисяцькі й капітани, це Тхужовські й Зайончковські…
Капітани щиро сміялись.
Виговський продовжував далі:
— Має мій господар різні вівці — білі, рябі, чорні, а пси — абиякі. Військо я маю на увазі. З Потока підемо до Славути, то побачите, що з тих славних реґіментарів буде. Не так журба, як ляхів знести. Знесемо Полонію.
— На що ж фукаєш[184] так, мості Виговський?.. — Хмельницький прищуленим оком придивлявся йому.
— Універсали треба пустити, пане Богдане, до всієї нації козацької. Всю націю нашу козацько-руську кликнути до шабель, до чого, хто має… За нову республіку збройно встати…
— Республіка козако-українська? Так ти сказав!
Хмельницький обірвав його.
— Задалеко мислиш, ваша мосте. Голдуємо[185] королеві нашому панові, а все в Божих руках. Ще сеймувати нам не пора…
Він озирнувся. Річковський, виснажений полоном і викуплений, розглядався непевно втомленими очима, його пекла пруга від татарського нагая через усе лице — тепер зчорніла. Джулай, хвацький реєстровик, відкинув чуприну. Бурляй сопів. Ґанджа грався дорогим кинджалом. Яскульський похмуро споглядав спідлоба.
— Не трактати чинити, — пахнув люлькою полковник Федір Вишняк-Якубович, — маєш щасливу руку, старший, то, щоб не вректи, тьху-тьху, ідемо, щоб знести, — на Чигрин ідемо.
— Ордонанс дайте, мості панове.
Полковники, тисяцькі, сотники, ротмістри виходили з шатра. Хмельницький поглянув на Виговського, посміхнувся, але нічого не сказав. Що думав — не знати. Перейшов Рубікон — це лиш знав. А мисль Виговського, його пораду збагнув. Тільки ще не час, ще не час говорити. І взагалі, шкода много говорити — повторив.
І, підождавши, коли всі вийдуть, сів на колодці, ще серед диму, а промені бігли в шатро струмом. Чернь, як повідь, шумувала, клекотіла. Хмельницький довго сидів так у задумі, мов заклятий. Яненко Хмельницький, свояк старшого, віспястий, присадкуватий, заглянув, але, знаючи норов Богдана, залишив його на самоті.
В таборі мірно били литаври похід.
* * *
Залишивши Чигрин збоку, втім і так зайнятий козацтвом, армія Хмельницького посувалась спішними маршами на північ. Низова Україна вже була в повстанні. Хмельницький хотів перешкодити з’єднанню Яреми Вишневецького, який все ще був, як доносили збігці, на Лівобережжі, з головною силою Корони в Україні — з гетьманами Потоцьким і Калиновським.
Ця армія росла не днями, а годинами. Вона обростала, як снігова баба, точена по пухкому снігу. Запорозькі курені йшли в авангарді, випускаючи бекети вперед, і ті обертались — за дня бачили проти сонця тучі куряви, вночі заграви — Бурляєва кіннота, драгунія Вишняка-Якубовича, кінні хоругви Ґанджі й Небаби, з ярка у яр, з балки в балку, йшли купами, щетинились списами, дзвінко цокотіли підковами по твердій глині, висохлій давно в сонці.
Йшла кіннота: