День гніву - Юрій Косач

class="p1">— Ви мою опінію про них знаєте, мості Мрозовицький. Створитель знає, де правда, й ми перешкодити йому не сміємо. Різними дорогами ідемо до однієї мети, мості Мрозовицький, й усі дороги добрі. Той час минає, коли Орден діяв наосліп тут, на сході. Когорта служить Богові й церкві, а не одній нації…

— Особливо такій, що узурпує собі право бути Христовою служкою…

— Й діє на шкоду Христовій справі. Ні, мості Мрозовицький, ви переконаєтесь, що розумні католики вміють і в Польщі дивитись на речі без пристрасті й на дальшу мету…

— Коли б то, отче… Покійний кардинал Ришельє, католик, підтримував протестантів і розумів, чого хочуть чехи…

Отець Мокрський подивився у вікно. Там мерехтіла ясна травнева ніч.

— Не будемо судити покійного кардинала, це була велика людина. Все добре, що служить Божій правді.

— А правда Божа по боці погноблених…

— Амінь.

Мрозовицький схилив голову. Єзуїт відмовив про себе молитву й простяг йому руки.

— Привітай же, знаєш, кого?..

В сірих капітанових очах грали дивні вогники.

— Тут залишається пан Мазаракі, — сказав Мрозовицький, — й декілька людей з галицької шляхти, не рахую магістра Рославця, бо йому, як і мені, дорога до пана Богдана, в поле…

— З Богом, — сказав капітан, — хорони себе, бо такі потрібні пану Богданові.

І, стоячи на порозі, сказав:

— А не шкода покидати тобі цей лагідний Львів?..

Мрозовицький спаленів.

— Ви всевидющі, отче. Може, й шкода…

— Княжна Петронелля Четвертинська, як довідуюсь, виїздить днями в Київ… Хтозна, чи теж не з жалем…

— Коли й це знаєте, отче, — сказав, потупляючись, Мрозовицький, — то перекажіть їй, що хтось у вітрах наддніпрянських не вкоїть своєї туги…

— Гай-гай, — засміявся капітан, — княжна ця, мов орда, бере корда в полон. Цей іде з жалем на Подніпров’я, той і в монастирських мурах не має спокою…

— Хто це, отче?..

— Молодий князь Юрій Збаразький, нині брат Домінік…

Мрозовицький згадав ченця, що так настирливо глядів на нього сьогодні в бляхарській брамі. Йому майнула знов ця сама думка.

— Отче, тут горить піді мною земля. Малі вороги хотіли мене знищити…

Патер Мокрський приложив палець до уст.

— Мовчати краще, чим називати деякі речі по імені передчасно. Й цього я чекав.

— Ви таки справді всевидющі, отче…

— Я тільки воїн когорти, — нахилив голову Мокрський.

Під брамою терпеливо проходжувався Рославець.

— Я їду, магістре, — сказав Мрозовицький, — на Глинянщині маю людей з кіньми. Прошу тебе, не встрявай у бурди, чорт: я таки Корсакові не відітну вух за Виговського!.. Від пана Мазаракі дістанеш інструкцію, коли й тобі вирушати. А втім, ти не зв’язаний особливо, рушиш, коли сам знатимеш. За два-три тижні або вікторія…

— Або…

Мрозовицький відповів не йому.

— Цицерон мовив: «Над смерть за отчизну нічого солодшого, нічого милішого бути не може»… Зустрінеш княжну, це їй скажи від мене…

Він стиснув худющу руку магістрові так, що той аж зойкнув, і скоро пішов, щез у темряві.

Зорі мигтіли над Бернардинами. Леопольські міщани спали. Хропіли цехові майстри, кидались у сні білогруді панянки, снили про квіти вінчання, про квітіння щасливої любові. З корчми виходили, ригали, хватались за шаблі пізні мочиморди. В садах княжат Заславських, Любомирських сокотали флейти й лящали соловії. Вежа Волоської пнялась до хмаринок, легких, як димок.

— Чи знаєш те, майстре Римшо, хто цей пан Мрозовицький?

Римша зажмурився, як хитрющий котюга.

— Може, й знаю, але краще скажу: не знаю. Бо коли таких поривистих панів шукають під закидом великої політики, то нам, меншеньким людям, лучче й благополучніше сходити з дороги.

— Але признайся, що надила тебе грішна мисль?..

Римша відкрив каправе око.

— Надить і зараз.

Рославець відступив.

— Скурчому бикові, тому гунцвотові, тому quidam, Юді собачому, проткнути горлянку.

— Але це не йому залежить на загибелі мості Мрозовицького…

— А кому?..

Але Римша повів розмову про зовсім інші речі. Втім, зривався вітер, такий нагальний вітер, що рвав кирею, й треба було подбати про нічліг.

12

Від виїзду Хмельницького минуло півтори доби й старшина збентежено споглядала по собі. Можна було думати, що він покинув її на поталу. Щоправда, кошовий зовсім неохоче вийшов із Січі, а за ним до Хмеля пішло тільки двісті п’ятдесят запорожців, і то самі молодики або гільтаї, яким і так нічого було робити. І тільки коли сірома почала валити купами на Базавлук, а Хмельницький, повернувшись із Криму, запевнив, що перекопський мурза рушає на підмогу, кошовий, не кваплячись, дав наказ рушати.

Тепер Хмельницький пропав і з’явились знов сумнівання. Тугай-Бей стояв на віддалі трьох днів — це, певне, пластуни бачили його чамбули[166], оповідали: у кожного коника свіжі сирівці при сідлі, значить, братимуть ясир, але й Тугай-Бей не спішився. Чекав.

— Ніхто не знає, що Хмельницький думає-гадає.

А пани напирали. У вчорашньому герці розрубав славного козака Перевертуна перевертень Сенюта, але й Сенюті відскочила бутна голова, коли зчепився з ним курінний Іван Манило. Порубав цей Манило ще трьох найгонористіших гусарів Шомберґової корогви, так і лягли над потоком, вишкіривши зуби.

Були б досягли пана Манила, та виручив його старий полковник Бурляй. Оточили Манила паничі-павичі, скипіла кров у старого козака, напер на ляхів своїм бахматом, креснув шаблею й розрубав одного до самого сідла, другого звалив з конем, а третього наздогнав Манило, хоч і порубаний сам, та й пересік павича навхрест, тільки розкинув білі руки панич і упав на траву, дзюркотячи кров’ю.

Сіклись не одні: рубіжник, панцерний товариш Стемпковський звалив молодого курінного Михайла Бруса, й зойкнуло його курінне товариство, бачивши, як вп’явся корчійно пальцями в сиру землю й сконав. Зрубав молодий старостич Ян Коморовський Петра Филоновича, неабиякого воїна, але впали від козацької руки й ротмістр гвардії Перетяткович, і підчаший вінницький Януш Лящинський, і ковельський ловчий Вільґа-Непокойчицький.

А Манило й Бурляй стояли кінно, на виду у всіх, чекали охочих. Коні присідали на задні ноги, хропіли, мели хвостами, й старий чорноморець і юнак, як тучі, наступали, але Стефан Потоцький махнув будзиґаном[167].

— Знімаються пани до штурму, синку, — заслонив Бурляй очі від сонця. — Ідуть пани, синку. То крилата гусарія йде, щоб ти знав, коли не стрічався досі з панами, найвибраніший цвіт. Підкоморії, старостичі, підчаші і конюші барські, житомирські, луцькі й летичівські, українна шляхта, синку, йде, матері її ковінька. То на хамів кричать, щоб розступались, то хочуть нашу рогату душу козацьку знести на карабелях. Але підождіть, скурчибики, вже ми вам сьогодні за Кумейки заплатимо й за Куруків віддамо… Пани йдуть, хлоп’ята, — показав шаблею, обернувся до шанців, — хай же не одна вдовиця заплаче по них…

І