День гніву - Юрій Косач
І наїздив на обоз, знав, що за ним гусари, рохкав і шарпав за моржовий вус.
— З кочі попа, песького сина!
— Хай своє Господи помилуй співає!
— На гілляку!
— До Хмеля, на відьомську мшу!
— На Лису Гору скурчибика!..
Протопіп не виявляв переляку, навпаки, посміхався й, ґречно вклонившись, запропонував дамам, що висяде, щоб не завдавати їм клопоту.
— Ані в гадці, отче, — крикнула пані й обернулась до хорунжого, — тільки спробуй, асане, рушити цю духовну особу, то ми вже найдемо на тебе закон, так, хоч ми й грецької релігії, але шляхта, й не вчорашня, мості мій добродію!.. В королівстві такі ж маємо права, як і всі інші. Ти ще нашого посвоячення не знаєш, дорогий асане-лапайпопе!..
— Яке ж таке посвоячення? — наїздив, наїздив хорунжий, а за ним біляві розбещені кінники.
— Ми й до його мості короля підемо по трибунал…
— Го-го — де його мость король!..
— А тоді не ремствуй, мості пане: що ся наклюне, те й вилежиться… За цей твій секвестр[194] матимеш протест, мості хорунжий, як і всі ви, — ще перед пеклом тут матимеш по заслузі!..
Хорунжому сказав товариш, що це барви княжат Четвертинських, а вони далеко посвоячені; хорунжий ще пихкав, але спинив коня. І обоз скоро звернув на бічну, на Золочівську дорогу, як веліла княжна.
— Висітимете, чортівки, — кричав хорунжий вслід, — за посвоячення зі схизмою, з попами, з хамами, з Хмелем загойдаєтесь!..
Протопіп же Ісакій подякував пані й сидів мовчки, в своїй лихій виполовілій рясці, витягнувши неживу ногу, винувато посміхаючись. Він приглядався Олені, панні Стеткевич, що, загорнена в шубу, не була з ними, — чарував, може, її весняний краєвид, пестив вітрець з ланів.
— Бачиш розбещеність, отче, — сказала княжна Петронелля, — кров палахкоче від такої наруги…
— Не звикати, — розвів руками протопіп, — наша мати-церква благочестива давно плаче…
— А сліз нема кому втерти…
— Може, й буде кому, моя пані…
Олена тим більше придивилась ченцеві. Вже у Львові глухо чула вість про Хмельницького, про зазивні листи на оборону благочестія, чи й цей смиренний ченчик співчував ребелії?
— Терпимо окрутні[195] опресії[196], видерто нам вольності й свободи… людей грецького набоженства витискають, віддаляють… мордування, ув’язнення, вигнання, секвестри, кари, суспензи[197], деспекти[198], образи — все мусимо терпіти. Нашого набоженства не дозволяють уживати свобідно, лапають пресвітерів, мордують духовних наших, турбують… навіть того, хто поскаржиться, карають…
— Тепер і до унії взялись…
— Так, милостива пані, — говорив далі протопіп, — й уніати те саме терплять, бо це, бач, теж руська віра, «хлопа й попа», уніати разом з нами секвестровані й карані…
— Бідний же цей наш народ, що його так важко опримують…
— А хто за ним вставиться?..
— Може, й знайдеться хто, — посміхнувся протопіп, — з тої нечуваної опресії таки буде щось… іноді з барзо малої іскорки повставши, рознесеться пожар по всіх розлеглих панствах нашої Речі Посполитої…
«Ченчик не в тім’я битий, багато знає, але не все говорить, — думала княжна Петронелля, — добре уложений, не накидає думки. І благочестиві мають кебетних… А мандрування його до Терехтемирова, як каже, до архімандрита Єзекіїла Булиги-Курцевича, недаремне, Булига ж — партії митрополита Косова, найгорливіший оборонець благочестія, найзапаленніший, і на мордування, й на плаху піде за віру. А наука в Падуї не пішла намарно. Чому ж і цей ченчик, згадавши про Падую, посміхнувся, руки у нього білі й тонкі, не такі, як у інших благочестивих, що траву косять і дрова рубають. Може, він і мості Станіслава мойого знає? Може, багато дечого знає, а таїться? Коли б не кульгава нога, статний би це був юнак…»
— Як мило це, — сказав, ніжно поглядаючи на княжну, — благочестіє старовинних наших родів бачити. Нас, духовних великий жаль обіймає, коли бачимо, як відступають від релігії грецької для слави цього світу найзнаменитіші лицарські роди наші. Гай-гай, де ж той неоцінений клейнод нашої церкви — дім княжат Острозьких? Де ж нині княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Санґушки, Пронські, Масальські, Соколинські?..
— Тішаться нині з нещастя матки своєї, — сказала пані.
— Не потішать, не потішать нас, — зітхнув о. Ісакій, — прошу ж Бога, щоб ті славні роди, які досі витривали, й далі тривали при своїй вірі… Хто ж бо знає, чи ця покинена й осмішена нині матка наша — релігія благочестива, завтра в славі і засяє?..
Пані зітхнула. «Хитрющий піп, — подумала знов княжна, — так як би не до Оленки говорив, не знав, що її жде зміна віри, коли вийде за мості пана Корсака… І вона відводить очі, русалка… Хіба не марить про Корсака, як нашіптує їй про Купідона книжні слівця… азали ж[199] не ходила з ним у садку Заславських, не слухала його лютні?..»
Але Олена справді не думала про Корсака. Може, й мчить по дикому полі назустріч вихрові, може, печатає сиґнетом[200] листа до неї, нашвидку писаного, а що по ньому?.. Хто був цей вкрадливий русявий велет, та ж бо блакить темніша в його очах; зустрічав її двічі в кафедрі й брав святу воду, а де він тепер?..
— Ваша милість має сум в очах, — тихесенько сказав протопіп, і Олена здригнулась.
— Її суджений в полі, зносить ребелізантів, — пояснила пані, — ця весна для багатьох розлука…
— Що ж, — мовив протопіп («Хитрющий, хитрющий», — подумала княжна), — знесуть ребелізантів, повернеться й пан суджений з поля…
Але вона, хоч кивнула головою, не про судженого, не про Корсака думала.
16
— Гунцвоти, лярони, пеські синове, то був рекгедіц, хай їм грець, о кляті півнячі душі, о гаспидові пахолки, тричі ж їм по стократ трясць у душу…
— Римшо, майстре Римшо, — сказав покірливо магістр Рославець, — це вам нічого не допоможе. Аж ніяк. Нема сумніву, що ці шановні панове опиняться в аді, але нашого становища це не зміняє анітрохи…
Їх вели на вішання. В обидвох були руки зв’язані сирівцем. Драгунський корнет їхав поряд кінно, обабіч три вусаті бестії з тієї ж хоругви, ще три ззаду з мотузками, приготовленими на тонку шию магістрову й на коротку, ряботинчасту — Римшину.
А довкруги шумів веселий ліс, співали дрозди й між листвою просвіт на крем’янецький тракт.
— Так, — глибоко зітхнув Рославець, — життя є гарне. І ми пропадаємо не за цапову душу. В обличчі смерті переконуєшся про ніщоту наших земних борсань і клопотів. Omnes una manet nox[201]; треба зробити хоч короткий іспит совісті…
— Ви гадаєте, з ними нема що процесуватись, магістроньку?..
Рославець зукоса поглянув на корнета, насупленого
