День гніву - Юрій Косач
— Тоді, вашець, — крикнув Фірлей, — ти не лиш Хмельницького адвокатус, але й сам зрадник або безумний…
— Та чи поляк вашець, чи католик?..
— І поляк я, й католик, але Бог мені розуму не відібрав, як вам…
— Бий його, зрадника вітчизни, — заричав один із мочиморд, — пес із Хмельницьким заодно, з Хмельницьким покумався, чорт їм дітей колише!..
— Тихіше… тихіше, вашець…
— А що ти за один, що мене втихомирюєш, що ти за один?..
І мочиморда (кременецький суддя Любовецький), і інші за ним, враз із Фірлеєм напирали на шляхтича з срібними скронями. Вставали й інші з-за столів, відсували кухлі, брязкотіли карабелями. Невісти вереснули. Тільки Оленка сиділа нерухомо, як скам’яніла. А у княжни горіло в очах.
— Хто я такий, то не тобі, вашець, буду звітувати, — посміхнувся шляхтич, — я це сказав не зі злоби, а з милосердя до вас, ачей подумаєте над тим. Бог Створитель призначив нас і Україну жити поруч себе. Не хочемо жити в згоді, посліпли-єсьмо, поглухли-єсьмо, а там буря зарокотала. І тепер як стрясеться день гніву, dies irae[211] страшний, то не втишимо його, а впадемо ницьма: ce-бо нація встає по свої права…
Він обернувся, й шляхта, що підняла було кулаї, що схопила за рукояті й вже бралась його рознести, посікти, пошарпати, — а він тільки рукою повів — зачарована, розступилась.
А на порозі станули два запилені воїни в барвах Вишневецьких. Вони заточувались від утоми. Пили, не відривались від кухлів. Юрба їх оточила. А до шляхтича в чорній делії підбіг ротмістр двірської хоругви.
— Що сталося, мості ротмістре?..
Офіцер непритомно розвів руками, непритомно вперся в шляхтича широкими очима, поторгав спітнілого чуба.
— Не знаю… Не знаю… Не знаю, чи вірити… Це з барської хоругви гонці… Естафета до Львова… Мовлять, що зрадник Хмельницький… зніс у Княжому Байраку пана Стефана Потоцького… Пан каштелянич, кажуть, взятий ордою й козаками… Старшина вирубана… пан Вадовський, Черкаський, пан Бжуханський, білоцерківський полковник, пан комісар Шемберґ… забиті…
Вість уже облетіла всю господу. Шляхта поперлась до військових, що сіли на ослоні, витягнувши ноги, закляклі в стременах. Від гінців важко було чогось добитись. Один уже спав, поникши чубом, другий вішав голову на запилений панцер, мимрив, але не розумів, нічого не розумів, про що його питають.
— А що, мості панове, — обернувся шляхтич у чорному до присутніх, — приємні вісті? Правді поглянути в очі, не фукати… День гніву, день гніву надійшов…
І він вийшов, а перед господою чекали його гайдуки з осідланим аргамаком.
— Хто це такий, цей надто смілий і непосполитий муж? — приступив до княжни магістр Рославець, що враз із Римшею товкся між шляхтою, чекаючи бурди.
— Кондиція його не надто висока, — сказала княжна, — але розум і сила духу окрутні, це пан Войтіх Ґойський, суддя люблінський…
— Запам’ятаю це ім’я, — прошепотів Рославець. — Войтіх Ґойський, одноокий між сліпцями, орел між круками…
А втім, обернувся: стіною майнула тінь. Між деліями й кунтушами, між барвою й оксамитом — чорний єзуїтський габіт. І блідість цього юного обличчя, цього осяяного ізсерединним вогнем, ці стиснуті уста й очі, задивлені, спрагнені з’яви, візії, чуда. Як неземне видіння, але не злагоди, не вірності, а палючої жаги, пройшов цей чернець: невже Юрій Збаразький, падуанський студент, — він же розпитувався в Аристотелі.
— Княжно, княжно, — торкнув за рукав, — княжно Петронелле, адже ж це князь Юрій Збаразький, не правда ж?..
Але княжна нетерпляче підвелась.
— Що з того?
— Але цей єзуїтський фратер[212]?..
— Навіть у чернечій шаті не згнобив свойого суєтного духу… Я гадала, що монастир його укоїть…
— Кажуть, що він через вас, княжно…
— Може, може, о мій Боже, чи ж я винна…
Брат Домінік стояв у брамі лицем до сходу. А схід, за королівською горою, за садами на кручі змалиновів, як прапор. Ішли взяті багром хмари — низько йшли хмари — вітрила галер, обрій наливався кров’ю — тучнів кармазинною кров’ю.
— Laudetur, — схилив голову чернець.
— На віки, — сказала Петронелля й ішла повз.
— Княжно… — чернець ступив наперед, шепотів, і шепіт його переривався, згоряв чернець, не смів підвести очей, бо повз нього майнула пахіть, то бузкова, то синя, о любові страшна пахіть… — Княжно… Я йду в Дикі Поля… Що скажеш мені, може, тепер, хоч тепер…
Княжна відтяла цей шепіт сірими, як криця, очима.
— Правда, що ваш брат, фратре, юний князь Симеон, подався на Січ?..
Фратер недобре блиснув.
— Симеона, що з ребелізантами зважився на зраду, я відрікся, княжно…
І блиск його знов підтяли її очі. Вона глибоко глянула на нього. Може, в цю мить, коли б сказала, коли б хотіла сказати, роздер би ці чорні шати й одяг шарлат — як той, яким палало небо, — шарлат козацького атласу, викупав би в дьогті його, відрікся б від честі, від гордості, від князівства Речі Посполитої, від нової віри, від ласки її — у вихрі степовому омився б, згорів, може, згорів би — та ж Збаразькі панцерами ясніли в степах, під корогвами з Пречистою, та ж Збаразькі кість від кості, кров від крови — ця земля, цей гнів її, ця ребелія…
Але княжна не сказала ні слова. Пішла геть. Шарлатом взята, зашамшіла її важка сукня.
— …Ad maiorem Dei gloriam[213]… gloriam… — зашевелів сухими устами. Кинувся — обоз уже брався під гору, зникав за кременецькими садами.
18
— Поки дірветесь до меча, магістре, бережіть свою голову. У війні, якщо сам не січеш, то тебе посічуть, а третє дається тільки небагатьом, у кого свій, не позичений розум. Досі ходив я поміж дощ, дякувати Створителеві, але осьде — непереливки, тут війнонька буде завзята, поміж дощ не підеш: або ти січи, або тебе знесуть.
— Проте