Мандри Гуллівера - Джонатан Свіфт
Незабаром увійшла до кімнати моя господиня і, побачивши мене всього в крові, відразу ж підбігла до ліжка і взяла мене на руки. Показуючи на вбиту тварину і всякими знаками я дав їй зрозуміти, що мені пацюк шкоди не завдав. Жінка надзвичайно зраділа і, покликавши наймичку, звеліла їй викинути пацюка у вікно щипцями. Потім вона поставила мене на стіл, де я показав їй мій закривавлений кортик, витер його об полу і вклав назад у піхви. Мені кортіло зробити ще одну річ, якої замість мене не міг зробити ніхто інший. Отже я намагався пояснити господині, що мене треба спустити на підлогу. А коли вона вволила моє бажання, сором не дозволив мені висловлюватися зрозуміліше, і я тільки показував пальцем на двері, та раз у раз уклонявся. Добра жінка з великими труднощами збагнула, нарешті, в чім справа, і, знову взявши мене на руки, вийшла в садок, де й поставила на землю. Я відійшов ярдів на двісті вбік і, на мигах попросивши її не дивитися та не йти слідом за мною, заховався між двох листів щавлю і там задовольнив вимоги природи.
Сподіваюся, ласкавий читач вибачить мені всі ці дрібні деталі. Нецікаві для низького, вульгарного розуму, вони, проте, допоможуть філософові збагатити свої думки та уяву і використати їх на благо і громадському, і приватному життю. А це ж і було єдиною метою оголошення друком цієї та інших моїх подорожей, де я старанно дотримуюся правди й уникаю будь-яких прикрас чи то наукового, чи то літературного характеру. Зокрема подорож до велетнів справила на мене таке сильне враження і так запала мені в пам'ять, що, описуючи її, я не оминув ані щонайменшої подробиці. Згодом, переглядаючи написане, я викреслив багато абзаців, які були в першій редакції, боячись докорів за нудність та дріб'язковість, у чому так часто, і, мабуть, небезпідставно, обвинувачують мандрівників.
Розділ II
Опис доньки фермера. Автора відвозять до одного торговельного міста, а потім до столиці. Подробиці його подорожі.
Мої господарі мали дев'ятилітню доньку, дуже розвинену, як на такий вік, і велику майстерницю шити та вигадувати вбрання своїм лялькам. Разом із матір'ю вони переробили для мене лялькову колиску і, розмістивши її, щоб уберегти від пацюків, у шухлядку, поставили на підвішену до стелі дошку. Ця споруда правила мені за ліжко ввесь час мого перебування у них, поліпшуючись поступово в міру того, як я опановував їхню мову і навчався висловлювати свої бажання. Дівчинка була така спритна, що, побачивши лише один або два рази, як я перевдягаюсь, могла вже вбирати й роздягати мене, але я ніколи не турбував її, якщо вона дозволяла мені робити це самому. Вона пошила мені сім сорочок та дещо з іншої білизни, взявши найтоншого полотна, в усякому разі цупкішого за нашу ряднину, і завжди сама прала їх. Вона ж таки викладала мені й мову велетнів, називаючи кожну річ, на яку я показував пальцем, і за небагато днів я міг уже попросити все, чого хотів. Вдача в неї була прекрасна; зріст на її вік, невеликий: не більше сорока футів. Вона назвала мене Грілдріг, і це ім'я так і залишилося за мною спершу в родині фермера, а потім і в усім королівстві. Це ім'я відповідає латинському homunculus, італійському — homunce-letino і англійському — mannikin[36]. Їй найбільше завдячую я тим, що лишився живий серед її земляків. Ми ніколи не розлучалися, поки я мешкав там. Я звав її Гламделкліч, тобто маленька нянька, і був би дуже невдячний, якби з пошаною не згадав тут про її піклування та увагу до мене. Я щиро хотів би мати змогу віддячити їй так, як вона на те заслуговує, а не стати невільним, але нещасливим знаряддям неласки, якої вона — чого я маю забагато підстав боятися — зазнала.
Незабаром сусіди довідались і почали говорити, що мій господар знайшов у полі якусь дивовижну тварину розміром зі сплекнака (їхня комаха, футів шести завдовжки), будовою кожної частини тіла подібну до людини. Переказували, що вона точно наслідує всі людські рухи; розмовляє своєю власною говіркою, але знає вже чимало їхніх слів; ходить і стоїть на двох ногах; лагідна та слухняна; підходить, коли її кличуть, і робить усе, що їй наказують; що члени тіла цієї істоти надзвичайно дрібні й ніжні, як у панської трьохлітньої доньки. Один фермер, що мешкав коло нас і більше за інших приятелював з моїм господарем, спеціально прийшов перевірити ці чутки. Мене відразу ж поставили на стіл, і я ходив там, витягав з піхов кортик і вкладав його назад; вітав нашого гостя; його мовою питав, як він себе почуває, і висловлював задоволення, що бачу його, — точнісінько так, як навчала мене моя маленька нянька. Старий гість погано бачив і, щоб краще розглянути цікавого чоловічка, наклав собі на ніс окуляри. Глянувши на його очі, що в кімнаті з двома вікнами блищали, неначе два місяці вповні, я зареготав од щирого серця. Родина мого хазяїна, зрозумівши причину мого сміху, весело вторувала, а старий дурень страшенно розсердився. Він мав недобру славу корисливої людини і, на жаль, справдив її, порадивши моєму господареві в базарні дні показувати мене в найближчому місті, до якого від нас треба було з півгодини їхати конем і, значить, було близько двадцяти двох миль. Бачачи, як він з моїм господарем шепотівся, іноді вказуючи на мене пальцем, я збагнув, що вони готують мені якусь неприємність, і з остраху мені здалося навіть, ніби я зрозумів деякі їхні слова. Наступного ранку Гламделкліч, моя маленька нянька, хитро вивідавши все від матері, розповіла, що саме вони вирішили. Бідна дівчинка притулила мене до своїх грудей і ревно плакала з горя та з сорому. Вона побоювалася, що грубі, прості люди можуть на смерть затискати мене або, взявши в руки, переломлять мені
