Мандри Гуллівера - Джонатан Свіфт
Незважаючи на переляк та збентеження, я заглибився в такі міркування і прийшов до пам'яті лише тоді, як один із женців підійшов ярдів на десять до моєї борозни і за момент мав або розрізати мене серпом, або розчавити ногою. Отже, коли він зібрався зробити ще один рух, я з переляку заволав на все горло. Велетенська істота спинилася, роздивилася на всі боки і кінець-кінцем угледіла мене на землі. Якусь хвилину вона вагалася з виглядом людини, що міркує, як би зручніше схопити звірючку, не давши їй вкусити або вжалити себе (що не раз робив і я з лисицею в Англії). Нарешті великим і середнім пальцями велетень узяв мене за поперек, а щоб краще придивитися, підніс ярдів на три до своїх очей. Я вгадав його намір, на щастя, не розгубився і не пручався, поки він, боляче стискуючи мої боки, щоб я не вислизнув йому з-поміж пальців, тримав мене футів на шістдесят над землею. Я лише дозволив собі підвести вгору очі та молитовно скласти руки і вимовив кілька слів сумним, приниженим тоном, який найбільше пасував до мого тодішнього становища. Я ввесь час боявся, що він жбурне мене на землю, як ми звичайно робимо з маленькими шкідливими комахами, але, на щастя для мене, його, як видно, зацікавили мій голос та рухи, і він почав пильніше приглядатися до мене, дивуючись, що чує від мене розбірливі слова, хоча він і не міг зрозуміти їх. Тим часом я невпинно зітхав і плакав, хитанням голови показуючи, що страждаю від тиску його пальців. Він, здається, збагнув, чого я хочу, бо з осторогою поклав мене в полу своєї куртки і побіг до хазяїна — того фермера, якого я першого побачив у полі.
Фермер, вислухавши (наскільки я зрозумів з їхньої розмови) всі відомості, які міг подати йому про мене робітник, одломив соломинку з добрий кий завбільшки, підняв нею поли мого жупана, очевидячки взявши їх за якусь природну оболонку, і здмухнув мені з лоба волосся, щоб краще бачити моє обличчя. Потім він покликав решту робітників, запитав (як я дізнався згодом), чи не бачили й вони таких маленьких тварин, і, нарешті, обережно поставив мене рачки на землю. Я відразу ж звівся на ноги і почав повільно походжати, даючи їм зрозуміти, що не маю наміру тікати. Тоді всі вони, щоб краще бачити мої рухи, посідали колом, а я, скинувши капелюха, низенько вклонився до фермера, а далі впав навколішки, підніс угору руки та підвів очі, якнайголосніше промовив кілька слів і принижено подав фермерові гамана з золотими монетами, який був у мене в кишені. Велетень поклав його собі на долоню, підніс, аби краще роздивитися, собі до очей і витягненою з рукава шпилькою кілька разів ткнув у нього, але нічого не міг зробити з ним. Бачачи це, я на мигах попросив його покласти руку на землю, відкрив гаман і висипав йому в жменю все золото. Там було шість іспанських золотих, по чотири пістолі кожен, і двадцять чи тридцять дрібніших монет. Послинивши пальця, він підняв ним одну велику монету, потім другу і, як видно, не знаючи, що воно таке, на мигах же звелів мені заховати їх знову в гаман і покласти до кишені. Запропонувавши йому кілька разів взяти гроші, я нарешті мусив скоритися.
Усе це переконало фермера, що він має справу з розумним створінням. Він раз у раз звертався до мене зі словами, які бриніли в моїх вухах, немов вода в потоках млина, дарма що вимовляв їх він дуже виразно. Я відповідав різними мовами і якомога голосніше; велетень часто приставляв вухо ярдів на два до мене, але ми все-таки не могли порозумітися. Нарешті, він послав слуг жати, а сам вийняв із кишені хустку, згорнув її вдвоє, поклав собі на ліву долоню і, опустивши руку до землі, запропонував мені стати на неї. Долоня його була не більше фута завтовшки, і виконати його розпорядження було неважко. Щоб не впасти, я ліг, випроставшись на ввесь зріст, а він задля безпеки вкрив мене хусткою ще зверху і поніс додому. Там він покликав свою жінку й показав мене їй, а та наробила галасу і втекла, як тікають англійські жінки, коли вгледять жабу чи павука. Проте, побачивши згодом мою добру поведінку й цілковиту покору у відповідь на знаки, що подавав мені її чоловік, вона хутко помирилася зі мною і навіть почала ставитись до мене з ніжністю.
Було опівдні, і слуга подав обід. Складався він з одної лише м'ясної страви (як то личить звичайному землеробові), а блюдо, на якому її принесли, мало принаймні двадцять чотири фути в діаметрі. Родина складалася з фермера, його дружини, трьох дітей і старої бабусі. Коли вони посідали, фермер посадовив мене неподалік від себе на столі на висоті тридцяти футів од підлоги. Я страшенно боявся впасти й старався триматися далі від краю стола. Жінка врізала мені маленький шматок м'яса, уломила трохи хліба й поставила це переді мною. Я низенько вклонився їй, витяг свій ніж та виделку і заходився їсти, що просто захопило їх. Далі господиня послала служницю принести щонайменшу чарку, в якій містилося близько двох галонів, і налила туди якогось питва. Ледве-ледве обхопивши її обіруч, я якнайпоштивіше випив до її милості й виголосив коротеньку промову по-англійському, намагаючись вимовляти кожне слово якнайголосніше, чим викликав у моїх слухачів вибух сміху, який за малим не оглушив мене. Питво нагадувало легке яблучне вино і було непогане на смак. Ідучи до фермера, який кивком голови прикликав мене, я, дуже здивований усім побаченим, — як то легко зрозуміє та вибачить мені читач, — дорогою спіткнувся об скоринку хліба і вдарився обличчям об стіл, не заподіявши собі, щоправда, ніякої шкоди. Підвівшись і помітивши, що моє падіння схвилювало цих добрих людей, я помахав у себе над головою капелюхом і тричі скрикнув «ура!» на ознаку того, що не постраждав. Але коли я підійшов до свого хазяїна (так я називатиму надалі фермера), його молодший син — десятилітній пустун
