Мандри Гуллівера - Джонатан Свіфт

витримав — поставив мене на свою праву долоню й, обережно поляскавши по моїй спині другою рукою, щиро сміючись, спитав, хто я: віг чи торі? Потім, обернувшися до прем'єр-міністра, що з білим жезлом у руці, довгим, наче щогла на Royal Sovereign[41], стояв ззаду, король зауважив, яким нерозсудливим є величання людське, що його наслідують і такі нікчемні комахи, як я. А втім, — сказав він, — ручуся, що й у цих створінь є свої титули та ордени; і вони ліплять собі гнізда та риють ямки, називаючи їх будинками та містами; і вони якось одягаються та вмебльовуються; і вони по-своєму кохають, воюють, сперечаються, хитрують та зраджують. Слухаючи такі й подібні до них міркування, я червонів від обурення за нашу благородну батьківщину, — законодавця в мистецтві та у військових справах, бич Франції, суддю цілої Європи, осередок доброчесності, милосердя та правди; гордість і заздрість всесвіту[42] — країну, що її так ганебно трактувалося.

Проте, позбавлений можливості сердитись на образу, я, добре розміркувавши, почав вагатися і не міг уже сказати напевне, чи й справді мене покривджено. Проживши ж бо серед цього народу кілька місяців, призвичаївшись до його зовнішності та розмов і бачачи, що кожна річ, на яку я кидав погляд, — пропорційного з ними масштабу, я настільки перестав боятися їхніх розмірів та вигляду, що й сам сміявся б не менше за короля та його вельмож, якби зустрів тут англійських панів та паній у їхніх святкових убраннях і з їхніми великосвітськими вихилясами та балаканиною. Не міг я не сміятися з самого себе й тоді, як королева, поставивши мене на свою долоню, підходила до дзеркала, що на повен зріст одбивало наші постаті. Та й справді, не було нічого смішнішого за це видовище, і мені кінець кінцем почало навіть здаватися, що я зменшився проти звичайного свого зросту.

Ніхто не дратував і не зневажав мене так, як королевин карлик, що перед моїм приїздом нижчої за нього людини не було в усій країні, бо він не мав і тридцяти футів на зріст. Тепер, бачачи настільки меншу від себе істоту, він зовсім знахабнів і завжди чванився та пишався переді мною, коли, проходячи передпокоєм королеви, бачив мене на столі, оточеного лордами та леді, що розмовляли зі мною. Він тільки зрідка пропускав нагоду зачепити мене гострим словом або кинути якийсь дотеп про мій зріст. Моя єдина помста була в тім, що я називав його братом, викликав на поєдинок і взагалі відповідав так, як ведеться серед придворних пажів. Одного дня, за обідом, цей злий маленький виродок так разлютувався на якісь мої слова, що вискочив на стілець її величності, схопив мене за поперек, коли я сидів на своїм стільці та найменше сподівався цього, кинув у велику срібну чашу з вершками і дременув чимдуж. Я занурився по саму маківку і, якби не вмів добре плавати, мені не пощастило б від такої пригоди, бо Гламделкліч на той час була в протилежному кінці кімнати, а королева так розгубилася, що не могла мені допомогти. Моя маленька нянька прибігла рятувати мене тільки тоді, як я проковтнув уже із чверть вершків. Покладений одразу ж у постіль, я відбувся лише втратою костюма, який було зовсім зіпсовано. Карлика жорстоко відшмагали різками і на покарання присилували випити всі вершки з чаші, куди він укинув мене. Він не мав уже більше царської ласки, і невдовзі королева продала його одній знатній дамі; більше ми, на моє задоволення, не бачилися. Не знаю, яких надмірностей дійшла б злість цього вилупка, якби він залишився при дворі. Перед цим він утнув мені одну брутальну штуку, що хоч і розсмішила королеву, але разом із тим і розсердила її, і вона вже тоді прогнала б його, якби я великодушно не заступився за нього. Її величність узяла до себе на тарілку кістку і, вийнявши з неї мозок, поклала кістку назад. Карлик, скориставшися з того, що Гламделкліч одійшла до буфета, здерся на ослін, на якому та завжди стояла, доглядаючи мене під час обіду, узяв мене обіруч і, стиснувши мені ноги, встромив до попереку в кістку, де я був деякий час, маючи дуже смішний вигляд. Гадаю, минула щонайменше хвилина, перш ніж побачили, що сталося зі мною, бо я вважав за негідне себе кричати. Тільки завдяки тому, що члени королівської родини рідко їдять страви гарячими, я не обпік собі ніг, але мої панчохи й штани були в жалюгідному стані. Карлика, завдяки моєму заступництву, покарали лише тим, що відбатожили його.

Королева не раз глузувала з моєї полохливості й часто питалася, чи всі в нас такі боягузи, як я. Спричинилося до цього ось що: в королівстві тому влітку сила-силенна мух, і ці кляті комахи, не менші за данстебльського жайворонка, коли я обідав, увесь час дзижчали навколо моєї голови і не давали спокійно попоїсти. Іноді мухи навіть сідали на мої страви, залишаючи на них свій огидний послід або яєчка. Я дуже добре бачив їх, а тубільці не помічали, бо їхні величезні зорові апарати були не такі гострі щодо маленьких речей, як мої. Іноді вони сідали мені на ніс або на лоб і боляче кусали мене, гидко смерділи, і я бачив ту липку речовину, що, як кажуть наші природознавці, дає їм змогу повзати по стелі догори ногами. Я мав багато клопоту, захищаючись від цих огидних тварин, і мимоволі схоплювався, як вони сідали мені на обличчя. Улюбленою розвагою карлика було вловити в жменю кілька цих комах, як це роблять наші школярі, а потім кинути їх на мене, щоб потішити королеву. Мене врятовував тільки мій кортик, яким я рубав їх на льоту, дуже дивуючи всіх своєю спритністю.

Пригадую, одного ранку Гламделкліч, як завжди робила гарної години, поставила мій ящик на підвіконня, щоб я міг подихати чистим повітрям (я ж бо ніколи не згоджувався, щоб ящик вішали на гвіздок, як ми робимо з клітками в Англії). Коли, піднявши жалюзі, я з куснем пирога сів до столу поснідати, в мою кімнату, приваблені солодкими пахощами, влетіло десь зо двадцять ос, дзвинькаючи голосніше, ніж двадцять кіз. Одні захопили мій пиріг і миттю рознесли його по шматочках, а інші оглушливо кружляли коло моєї голови, сповнюючи мене жахом перед їхніми жалами. Проте я насмілився атакувати їх і своїм кортиком зарубав чотирьох на льоту. Решта відлетіли, і я відразу ж зачинив вікно. Ці комахи були