Міст на річці Куай - П'єр Буль

— Для нашого діла важко встановити загальні правила, — прорік мудрий Варден. — Але іноді уява і навіть самозаглиблення дають непогані наслідки. Щоправда, не завжди.

Стан здоров’я в полонених хвилював і полковника Ніколсона. Тож він і прийшов до лазарету, щоб поговорити про це з лікарем.

— Далі так тривати не може, Кліптоне, — твердо заявив полковник. — Ніхто не заперечує: важко хвора людина працювати не здатна. Але ж мають бути якісь межі! Ви вклали в постіль уже мало не половину солдатів! Як же ми за таких обставин через місяць закінчимо міст? Знаю, ми випереджаємо графік, але ще стільки роботи, а з цими неповноцінними бригадами ми просто тупцяємося на місці. До того ж люди, які ще залишилися на роботі, вже підупали на силі.

— Ви подивіться на цих хворих, сер, — сказав Кліптон; слухаючи полковника, він щосили намагався триматись спокійно і не втратити шанобливості, що її полковник вимагав від усіх своїх підлеглих, незалежно від їхнього чину та посади. — Якби я керувався лише професійним обов’язком чи звичайною людяністю, то не половину, а переважну більшість наших солдатів мусив би оголосити непридатними до будь-якої роботи, а надто такої, як оця!

У перші місяці будівництво йшло досить швидко, і єдиною перешкодою були тільки несподівані напади гніву в Сайто. Той намагався переконати себе, що втрачений авторитет неодмінно треба повернути; наснагу для подолання своїх комплексів він черпав у горілці, а тому діяв жорстоко. Та його вибухи гніву робилися чимдалі рідшими, бо ставало все очевидніше, що насильство тільки шкодить справі. Завдяки дійовому співробітництву майора Х’юга з капітаном Рівзом, хоч воно й не обходилося без тертя, будівництво спершу посувалося швидше, ніж передбачав план. Та з часом клімат, тяжка праця, погане харчування та житлові умови дуже підірвали здоров’я в людей. Воно так погіршилось, що вже починало викликати побоювання. Полонені не діставали м’яса — хіба тільки коли якийсь тубілець із сусіднього села приводив до табору продати рахітичну корову. Позбавлені хліба, масла, часто перебиваючись самим рисом, люди перетворилися на скелети, які так ужахнули Джойса. Для солдатів з бригади, яка забивала палі, оте цілоденне, каторжне підіймання «баби», що з оглушливим гуркотом раз у раз падала на колоди, стало справжніми тортурами. Решті теж доводилося не набагато краще; дехто мусив годинами вистоювати на риштованні, по пояс у воді й тримати колоди.

Але настрій в усіх, завдяки зусиллям Харпера, поки що був непоганий. Сповнений завзяття й енергії, Харпер цілий день невпинно підбадьорював людей і, дарма що офіцер, без вагання докладав своїх рук до діла, аби лиш допомогти найслабшим. Не вичерпалося в нього й почуття гумору, особливо коли з’явився в усій красі капітан Рівз зі своїм планом, логарифмічною лінійкою, ватерпасом та іншими власноручно зробленими інструментами, виліз на хистке риштування майже над самісінькою водою і заходився робити якісь виміри. За ним посувався опасистий японський інженер, що тепер майже не розлучався з Рівзом, наслідував усі його жести і з поважною міною записував у нотатник якісь цифри.

Оскільки діями й поведінкою офіцерів керував полковник Ніколсон, доля мосту була саме в його руках. Він про це знав і відчував законну гордість командира, який любить відповідальність і сам шукає її, але водночас несе на собі й тягар турбот, пов’язаних з такою честю і таким завданням.

Найбільше його непокоїла дедалі більша кількість хворих. Він бачив, як його роти просто-таки тануть. Поволі, день по дню, з години на годину світ, в якому вони жили, ніби врізав шмат із живого тіла кожного бранця. І водночас цей світ, буйна рослинність, вода й вологе, сповнене комарів повітря нічого від цього не здобували.

Кліптон побоювався страшної епідемії, такої, як холера, що вже вибухнула в сусідніх таборах. Завдяки суворій дисципліні ця пошесть їх поки що обминала, але хворих на малярію, дизентерію та бері-бері було безліч. Кількість солдатів, яких йому доводилося визнавати за непрацездатних, зростала з дня на день. У лазареті йому пощастило домогтися майже нормального раціону для тих, хто ще міг їсти, — деякі посилки від Червоного Хреста уникали загребущих рук японців і діставалися хворим. Уже сам відпочинок діяв, мов бальзам, на полонених, яким робота біля копра пошкоджувала не лише м’язи, а й нервову систему, викликала галюцинації й жахливим кошмарем нависала над їхнім життям.

Полковник Ніколсон любив своїх людей і спочатку підтримував Кліптона власним авторитетом, переконуючи японців, що лікар справедливо звільняє хворих від роботи. Щоб запобігти можливим протестам Сайто, полковник вимагав додаткових зусиль від здорових. Але з певного часу йому почало здаватись, що Кліптон перестарався. Ніколсон підозрював, що той зловживає правами лікаря і з жалю визнає хворими також полонених, здатних виконувати бодай легку роботу. Діяти так за місяць до завершення будівництва не варто. Отож одного ранку Ніколсон вирішив сам провести в лазареті інспекцію, серйозно поговорити з Кліптоном і принагідно поставити його на місце — досить рішуче й водночас тактовно, як це й слід робити з фахівцем, коли йдеться про таке делікатне питання.

— Візьмімо, наприклад, хоча б оцього, — сказав полковник, зупинившись біля одного з хворих. — Що в тебе болить, хлопче?

Ніколсон походжав між рядами бамбукових ліжок, на яких лежали полонені. Одні з них тремтіли від холоду, інші лежали під благенькими ковдрами нерухомо, нагадуючи мерців. Кліптон досить гостро заступився:

— Уночі температура в нього була сорок градусів, сер. Малярія.

— Гаразд, гаразд, — озвався полковник, продовжуючи обхід. — А в цього що?

— Тропічна виразка. Вчора я чистив йому рану на нозі… ножем, адже хірургічних інструментів у мене немає. Довелося розколупати дірку — таку завбільшки, що в неї вільно ввійшла б куля для гольфа, сер.

— Он воно що! Вчора я чув якісь крики… — пробурмотів полковник.