Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

ніж за велінням серця, у неї розвинулася ілюзія, нібито вона — фізично надзбудлива, і ця химера стала майже незалежною від її свідомости. Якийсь внутрішній примус, незбагненний навіть їй самій, приковував її до цього ощасливленого обставинами чоловіка; вона зневажала його за свою власну безвольність і не відчувала в собі волі зневажати його; вона ошукувала його, щоб утекти від нього, й воднораз у найменш слушні хвилини заводила мову про нього й про дітей, яких мала від нього, й ніколи не була спроможна звільнитися від нього цілком. Як і багато інших нещасливих жінок, опору в загалом досить хисткому життєвому просторі вона зрештою знайшла в антипатії до свого чоловіка, який міцно посів місце в її житті, й конфлікт із ним переносила до кожної нової пригоди, що мала визволити її від нього.

Щоб не вислуховувати її нарікань, не лишалося, по суті, нічого іншого, ніж якомога швидше перевести її зі стану депресії в стан манії. Тоді вона відмовлялася вірити в будь-які шляхетні помисли того, хто так чинив і зловживав її слабкістю, проте її страждання накидало їй на очі вологу поволоку ніжности, коли вона, як зазвичай казала сама, намагаючись висловлюватися по-науковому, «схилялася» до цього чоловіка.

13. Завдяки Геніальному скакуну

визріває усвідомлення того,

що ти — людина без властивостей

Неабияке значення має те, що Ульріх з цілковитою підставою міг сказати собі: у своїй науці він зробив чимало. Його праці навіть принесли йому визнання. Вимагати захвату було б занадто, бо навіть в імперії істини захват відчувають лише перед літніми вченими, від яких залежить, дістанеш ти доцентуру чи професуру. Сказати точніше, він лишився тим, кого називають надією, а надіями в республіці розумів називають республіканців, — це ті люди, котрі гадають, нібито всі зусилля можна присвятити справі, замість марнувати значну їхню частину на зовнішнє посування; вони забувають про те, що продуктивність одинака невелика, а посування, навпаки, — загальне бажання, і нехтують суспільним обов’язком кар’єризму, згідно з яким ти мусиш починати як кар’єрист, щоб у роки успіху стати опорою й підпорою, за допомогою якої виб’ється в люди ще хтось. І ось одного дня Ульріхові перехотілося бути й надією. Тоді вже настав час, коли заговорили про ґеніїв футбольного поля та ринґу, але щонайменше на десяток ґеніальних винахідників, тенорів або письменників у газетних повідомленнях припадав ще не більше, ніж один ґеніальний центральний захисник чи один великий тактик тенісного спорту. Новий дух почувався ще не зовсім упевнено. Та саме тоді Ульріх раптом десь вичитав — і на нього несподівано війнуло немовби зрілістю літа — вислів «Геніальний скакун». Трапився той вислів в одному репортажі про сенсаційний успіх на іподромі, й автор, мабуть, зовсім не усвідомлював усієї величі думки, підкинутої його перу духом єдности. Зате Ульріх одразу укмітив, який нерозривний зв’язок поєднує всю його кар’єру з тим Генієм скакових коней. Адже кінь споконвіку був священною твариною кавалерії, й у своїй казарменій юності Ульріх тільки й чув, що про коней та жінок, і від цього й утік, щоб стати видатною людиною, і ось тепер, коли після різноманітних зусиль він уже міг би відчути, либонь, наближення вершини своїх прагнень, звідти його вітав кінь, що піднявся туди перед ним. Якщо зважити на час, то це, певна річ, виправдано, адже ще зовсім недавно гідний захвату дух мужности в людській уяві поставав істотою, чия сміливість була сміливістю моральною, сила — силою переконаности, твердість — твердістю серця й доброчесности, істотою, яка швидкість вважала чимось на кшталт легковажности, хитрощі — чимось недозволенним, спритність і захопленість — чимось таким, що суперечить гідності. Зрештою та істота, щоправда, обернулася на такий собі ідеологічний привид і траплялася вже не в живому вигляді, а лише на нарадах професорсько-викладацького складу гімназій та в усіляких письмових висловлюваннях, і життя змушене було шукати собі новий образ мужности. Трохи роззирнувшись, воно, однак, зробило відкриття, що виверти й хитрощі, до яких вдається метикована голова в логічних розрахунках, насправді не вельми відрізняються від бійцівських вивертів добре тренованого тіла й що є загальна бійцівська психічна сила, яку труднощі й неймовірності роблять холодною й розумною, незалежно від того, чи звикла вона вгадувати відкритий для нападів бік певного завдання або фізичного супротивника. Якщо провести психотехнічний аналіз якого-небудь блискучого розуму й чемпіона країни з боксу, то їхня хитрість, мужність, точність і комбінаторика, а також їхня швидка реакція в галузі, важливій для кожного з них, мабуть, і справді виявляться однаковими; ба більше, можливо навіть, що в чеснотах і здібностях, які зумовлюють їхній особливий успіх, вони не відрізнятимуться від якого-небудь знаменитого коня-бар’єриста, бо не можна недооцінювати того, скільки видатних властивостей мобілізуються, коли потрібно перескочити через живопліт. До того ж кінь і чемпіон з боксу мають перед блискучим розумом ту перевагу, що їхні досягнення й значення можна бездоганно виміряти, й найкращого з-поміж них таки й справді визнають найкращим, а отже, настала черга спорту й об’єктивности з цілковитою підставою витіснити застарілі уявлення про ґеній і людську велич.

Щодо Ульріха, то слід сказати, що в цьому він на кілька років навіть випередив свій час. Адже в науці він працював саме так — за принципом поліпшення рекордів на одну перемогу, на один сантиметр чи на один кілограм. Його розум мав доводити свою гостроту й силу і виконував роботу силачів. Таке розкошування могутністю розуму було очікуванням, войовничою грою, своєрідною непевною, але владною претензією на майбутнє. Йому було не втямки, чого він цією могутністю врешті доб’ється; з нею можна було зробити все й не зробити нічого, врятувати світ або стати злочинцем. І приблизно така, мабуть, і взагалі психологічна ситуація, завдяки якій світ машин і відкриттів знов і знов дістає поповнення. На науку Ульріх дивився як на підготовку, загартування й різновид тренування. Якщо виявлялося, що таке мислення надто сухе, різке, вузьке й не обіцяє перспективи, то з цим доводилося миритись так само, як зі слідами напруження й нужди, що їх лишають на обличчі великі фізичні й вольові зусилля. Ульріх багато років любив духовну нужду. Він ненавидів людей, не здатних, кажучи словами Ніцше, «задля істини терпіти душевний голод», — зніжених, занепалих духом, ладних повернути назад, тих, хто тішить свою душу всілякими теревенями про душу й напихає її, позаяк розум замість хліба дає їй, мовляв, каміння, релігійними,