Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
— Жаб’ячий король! — сказала вона, й голова її, хитнувшись назад, показала чи то на музику, чи то на Вальтера.
Ульріх відчув, як знов напружилася тужава сила союзу між ним і нею. Коли він приходив минулого разу, Клариса розповіла йому про свій страшний сон: якась слизька істота намагалася оволодіти нею сонною; істота була пузато-м’яка, лагідна й жахлива, і означала та величезна жаба Вальтерову музику. Обоє друзів мали від Ульріха не багато таємниць. Привітавшись із ним, Клариса одразу відвернулася, хутко підійшла до Вальтера, знову викрикнула свій бойовий клич «Жаб’ячий король!», якого Вальтер, схоже, не зрозумів, і руками, які ще здригались від музики, в нестямі, з болем і боляче смикнула його за чуба. Її чоловік скривив люб’язноспантеличену міну й, повертаючись із слизької порожнечі звуків, ступив крок ближче.
Потому Клариса з Ульріхом пішли без нього прогулятися під зливою скісного стріловидного проміння від надвечірнього сонця; Вальтер лишився біля роялю. Клариса сказала:
— Уміння забороняти собі що-небудь шкідливе — це випробування життєвої снаги! Виснаженого вабить шкідливе!… Що ти з цього приводу гадаєш? Ніцше стверджує, що коли митець надто заклопотаний моральним боком свого мистецтва, то це — ознака слабкости. — Вона сіла на невеличкий горбик.
Ульріх стенув плечима. Три роки тому, коли Клариса виходила заміж за його товариша юности, вона мала двадцять два роки, й він, Ульріх, сам подарував їй на весілля твори Ніцше.
— Якби я був Вальтером, то викликав би Ніцше на дуель, — відповів, усміхнувшись, він.
Струнка Кларисина спина, ніжні лінії якої вимальовувалися під сукнею, напружилась, мов тятива, і неймовірне напруження відбилося й на її обличчі; вона боялася повернути його до товариша.
— У тобі й досі є щось дівчаче й геройське водночас… — додав Ульріх.
У цих словах пролунало — а може, й не пролунало — запитання, але трохи й жарт, однак певною мірою також сповнений ніжности подив; Клариса не зовсім зрозуміла, що мав на увазі Ульріх, але обидва ці слова, які вона колись уже почула від нього, ввійшли в її серце, мов підпалена стріла в солом’яну стріху.
Час від часу до них докочувалася хвиля безладно збурених звуків. Ульріх знав, що коли Вальтер грав Ваґнера, то Клариса тижнями не підпускала його до себе. І все ж таки він грав Ваґнера; з нечистим сумлінням; мов упертий хлопчак.
Кларисі кортіло спитати в Ульріха, що той про все це знає; Вальтер ніколи не вмів тримати язика за зубами; але питати їй було соромно. Та ось і Ульріх сів на горбочок поблизу неї, й нарешті вона сказала щось зовсім інше:
— Ти не любиш Вальтера. Насправді ти йому зовсім не товариш.
Це пролунало як виклик, але вона засміялася. Ульріхова відповідь була несподівана:
— Ми, бач, товаришуємо змолоду. Ти, Кларисо, була ще дитиною, коли між нами вже склалися взаємини, які ведуть до юнацької дружби. Багато-багато років тому ми викликали один в одного захват, а тепер не довіряємо один одному, знаючи, чим кожен дихає. Кожен хотів би позбутися прикрого враження, що колись він плутав другого з самим собою, й тому ми один для одного — мов непідкупне криве дзеркало.
— Отже, ти не віриш, — промовила Клариса, — що він усе ж таки ще чогось досягне?
— Немає ще одного такого прикладу неминучости, як той, що його становить здібний молодик, коли він зморщиться й обернеться на звичайного старого чоловіка, і то не від якого-небудь удару долі, а лише від усихання, наперед йому судженого!
Клариса міцно стулила вуста. Їхня давня, ще часів юности домовленість про те, що переконання важливіші, ніж повага, защеміла їй у серці й завдала болю. Музика! Звуки весь час порушували тут спокій. Вона прислухалася. Тепер, коли запала мовчанка, виразно долинало клекотання роялю. Якщо не прислухатися, то могло видатись, ніби з пагорбів злітає «палахке полум’я».
Важко сказати, ким був Вальтер насправді. Він усе ще лишався, поза всяким сумнівом, приємним чоловіком з глибоким, промовистим поглядом, хоч йому пішов уже тридцять п’ятий рік, і з певного часу він працював у якомусь мистецькому закладі. Влаштував його туди батько, суворо попередивши, що не допомагатиме далі грішми, якщо син відмовиться посісти те вигідне місце. Адже Вальтер був, власне, художник; вивчаючи в університеті історію мистецтв, він одночасно працював у класі живопису державної академії, а згодом якийсь час мешкав в одній майстерні. І коли невдовзі після одруження на Кларисі перебрався з нею до цього будинку на краю світу, то лишався ще художником; але тепер, схоже, знову став музикантом, і взагалі протягом свого десятирічного кохання він поперемінно бував то тим, то тим, а на додачу ще й поетом, видавав літературний часопис, влаштувався був, щоб одружитися, в якесь аґентство з розповсюдження театральних п’єс, через кілька тижнів ту роботу покинув, по якімсь часі, щоб одружитися, став капельмейстером у театрі, за півроку збагнув, що нічого путнього не вийде й з цього, побував учителем малювання, музичним критиком, відлюдником і ще багато чим, поки в батька та в його майбутнього тестя, попри всю їхню великодушність, урвався терпець. Такі, як вони, літні люди зазвичай стверджували, що Вальтерові просто бракує сили волі; проте з таким самим успіхом можна було й стверджувати, що він усе життя був різнобічним дилетантом; але найбільший подив викликало все ж таки те, що завжди траплялися фахівці з музики, живопису чи літератури, які захоплено пророкували йому велике майбутнє. У житті Ульріха, хоч він і домігся дечого такого, цінність чого годі заперечити, навпаки, не було випадку, щоб хто-небудь прийшов до нього й сказав: «Ви — саме той чоловік, котрого я завжди шукав і на котрого чекають мої друзі!» А ось у Вальтеровому житті таке ставалося що три місяці. І навіть якщо то були критики й не найавторитетніші, та все ж усі вони мали певний вплив, могли зробити перспективну пропозицію, посприяти в посуванні на службі, очолювали яке-небудь нове підприємство, призначали на посади, мали знайомства, що їх пропонували відкритому ними Вальтерові, життєвий шлях якого саме через це так часто й робив зигзаги. На цьому шляху його супроводжувало щось таке, що здавалося важливішим, аніж просто успіх. Можливо, то був лише йому притаманний талант славитися великим талантом. А якщо це — дилетантизм, тоді духовне життя всієї німецької нації великою
