Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

на ланцюжку, який кривобокою крутою дугою тягнеться від кишеньки в камізельці до одного з горішніх ґудзиків або утворює на череві один підйом і два спуски, так ніби він — у вірші? Чому їм до вподоби носити в краватках шпильки з оленячими зубами або з підковками? Чому костюми їхні сконструйовані так, як перші зразки автомобіля? Чому, зрештою, вони рідко розмовляють про щось інше, крім своєї професії, а коли все ж таки й розмовляють, то роблять це так неприродно, вимушено, розпливчасто й формально, що слова проникають усередину не глибше, ніж до надгортанника? Певна річ, це стосується далеко не всіх, але багатьох таки стосується, й ті, з ким Ульріх познайомився, коли найнявся на службу в заводську контору вперше, були саме такі, а ті, з ким він познайомився, коли найнявся вдруге, були теж такі. Вони справляли враження людей, які міцно пов’язані зі своїми креслярськими дошками, залюблені у свою роботу й виконують її навдивовижу справно; але пропозицію застосувати власні сміливі думки не до своїх механізмів, а до себе самих, вони сприйняли б приблизно так, як вимогу скористатися молотком із протиприродною метою — для вбивства.

Отож друга, вже зріліша спроба, до якої Ульріх удався, щоб стати незвичайною людиною на шляху техніки, завершилася швидко.

11. Спроба найважливіша

З приводу того, що було досі, тепер Ульріх лише похитав би головою, от ніби хто-небудь заходився б розповідати йому про переселення його душі; але не з приводу своєї третьої спроби. Нема нічого дивного в тому, що інженер з головою поринає в свою вузьку професію замість вийти на вільні простори світу ідей, хоч його машини та механізми й надходять аж на край землі; адже ні йому не потрібно вміти переносити сміливість і новизну душі своєї техніки на власну душу, ні машина не в змозі застосувати до самої себе рівняння з нескінченно малими, що лежать в її основі. Однак щодо математики сказати цього не можна; тут маємо до діла із самою новою логікою, з самим духом, тут — корінь часу й джерела дивовижних перетворень.

Якщо це і є здійснення одвічних мрій — літати в небі й плавати з рибами, пробиватися крізь товщу велетенських гір, із нечуваною швидкістю пересилати повідомлення, зором і слухом осягати далеке й невидиме, чути, як розмовляють покійні, поринати в чудодійний цілющий сон, живими очима бачити, який вигляд матимеш через двадцять років після власної смерти, серед мерехтливих ночей знати, що над і під цим світом є тисячі всіляких речей, про які досі ніхто не здогадувався, якщо світло, тепло, сила, насолода, затишок — це одвічні мрії людства, то нинішні дослідження — не лише наука, а й чарування, демонстрація величезних зусиль серця й мозку, перед якою Господь відгортає складку за складкою своєї мантії, релігія, догматику якої пронизує й підтримує сувора, мужня, гнучка, холодна й гостра, мов ніж, математична логіка.

Звичайно, не можна заперечувати, що, на думку нематематиків, усі ці одвічні мрії здійснилися раптом зовсім не так, як це спершу уявлялося. Поштовий ріжок Мюнгаузена був прекрасніший, ніж голос, законсервований фабричним способом; семимильні чоботи — прекрасніші, ніж автомобіль, королівство Лаурина[4] — прекрасніше, ніж залізничний тунель, чарівний корінь — прекрасніший, ніж фототелеграми, втішатися серцем рідної матері й розуміти птахів — прекрасніше, ніж зоопсихологічні дослідження виражальних можливостей пташиного голосу. Люди здобули реальність і втратили мрію. Вони вже не лежать під деревом, розглядаючи небо у проміжок поміж великим і другим пальцем на нозі, а творять; і не можна сидіти голодним і неуважним, якщо хочеш чогось домогтися, а треба з’їсти біфштекс і ворушитися. Картина достоту така, немовби старе безпорадне людство заснуло на мурашнику, а коли прокинулося нове, то у кров йому вже поналазило мурашок, і відтоді воно змушене несамовито розмахувати руками й дригати ногами, не в змозі позбутися отого огидного відчуття тваринної старанности. Розводити про це довгі балачки й справді не варто, нині більшість людей і так розуміють, що математика, мов демон, проникла в усі сфери нашого життя. Може, не всі ці люди вірять в історію про диявола, якому можна продати душу; але всі люди, котрі, либонь, щось тямлять у душі, коли вже вони, бувши священиками, істориками й митцями, постійно мають з цього неабиякі прибутки, запевняють, буцімто її занапастила математика й буцімто математика — джерело злого розуму, який хоч і обертає людину на володаря землі, проте водночас і робить її рабом машини. Внутрішня виснаженість, страхітливе поєднання скрупульозности в деталях і байдужости загалом, жахлива самотність людини в пустелі подробиць, її тривога, злість, небачена безсердечність, жадібність, холод і жорстокість, притаманні нашому часу, — це, згідно з тими свідченнями, не що інше, як наслідок утрат, що їх завдає душі гостре логічне мислення! Отож і тоді вже, коли Ульріх став математиком, були люди, які пророкували загибель європейської культури через те, що в людині не лишилося віри, любови, простодушности, доброти, і прикметно, що всі вони в шкільні та юнацькі роки були кепськими математиками. Згодом це стало для них доказом того, що математика, матір точного природознавства й бабуся техніки, є й праматір’ю того духу, який врешті породив і отруйні гази та військових льотчиків.

Не усвідомлювали цих небезпек, по суті, лише самі математики та їхні учні, природодослідники; все це вони відчували душею так само мало, як гонщики-велосипедисти, що, завзято натискаючи на педалі, не помічають нічого в світі, крім заднього колеса того, хто мчить попереду. Про Ульріха, навпаки, можна було з певністю сказати, що математику він любив через людей, котрі її терпіти не могли. У цю науку він був закоханий не так з наукового погляду, як суто по-людському. Він бачив, що в усіх питаннях, де математика вважає себе компетентною, вона має думку іншу, ніж звичайні люди. Якби наукові погляди можна було замінити загальним світоглядом, гіпотезу — експериментом, а істину — дією, то справа життя будь-якого видатного природодослідника чи математика, якщо брати її мужність і руйнівну силу, значно перевершила б найбільші історичні подвиги. Не з’явився ще на світі той чоловік, який сказав би своїм прихильникам: «Крадіть, убивайте, віддавайтесь розпусті! Наше вчення таке всемогутнє, що гноївку ваших гріхів воно оберне на кришталево-пінний гірський струмок». Але в науці кожні кілька років те, що доти вважали помилкою, раптом ставить з ніг на голову всі колишні уявлення або якась доти непримітна й знехтувана думка стає володаркою нового царства ідей, і