Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

як перед очима поставали білі, широкі, добротні шляхи доби піших походів і спеціальної пошти, шляхи, що бігли увсебіч, мов ріки порядку, мов смужки світлого солдатського тику, охоплюючи землі паперово-білою рукою управління. І які землі! Були там ґлетчери й море, Карст і чеські ниви, ночі на Адріатиці, напоєні невгомонним стрекотанням цикад, і словацькі села, де дим виходив із коминів, мов із задертих ніздрів, а саме село тулилося поміж двома невеликими пагорбами, так ніби земля трохи розтулила губи, щоб зігріти між ними своє дитя. Звісно, котилися цими шляхами й автомобілі; але ж не надто багато автомобілів! Тоді готувалися підкоряти повітряні простори, зокрема й тут; тільки не надто завзято. Час від часу відсилали судна до Південної Америки та Східної Азії; але не надто часто. Світова економіка й світове панування ніякого шанолюбства не виявляли; це було в центрі Європи, де перетинаються давні світові вісі; слова «колонія» й «заморські землі» вухо сприймало як щось іще геть незвідане й далеке. Заводили розкіш; але в жодному разі не таку аж надто витончену, як у французів. Захоплювалися спортом; але ж не так по-ідіотському, як англосакси. Викидали шалені гроші на військо; але все ж таки саме стільки, щоб серед великих потуг надійно лишатися другою за слабкістю. Столиця була також трохи менша, ніж решта найбільших міст у світі, та все ж таки значно більша, ніж просто велике місто. І управляли цієї країною по-освіченому, у спосіб мало відчутний, обережно обходячи всі гострі кути, — управляли найкращі в Європі бюрократи, яким можна було дорікнути лише за одну хибу: ґеніальність і ґеніальну підприємливість приватних осіб, не привілейованих на це родовитістю чи державним завданням, вони сприймали як зухвалість і навіть нахабство. Та кому ж до вподоби, щоб йому вказували не ті, хто має вказувати?! До того ж у Каканії лише ґенія завжди мали за йолопа, а ось йолопа за ґенія, як це траплялося десь інде, — ніколи.

А загалом скільки всього дивовижного можна розповісти про цю зниклу Каканію! Вона була, наприклад, імператорсько-королівською й імператорською і королівською; одну з цих позначок — «і.-к.» або «і. і к.» — там носила кожна річ і кожна людина, та все ж лише ті, хто опанував таємничу науку, всякчас могли з певністю розрізнити, які установи і які люди мали називатися «і.-к.», а які — «і. і к.». На письмі країна мала назву Австро-Угорська монархія, але усно дозволяла називати себе Австрією, тобто ім’ям, яке вона склала з себе врочистою державною клятвою, але зберегла в усіх емоційних площинах на знак того, що емоції важливі так само, як державне право, а приписи не віддзеркалюють справжніх життєвих проблем. За конституцією країна була ліберальна, але правили нею клерикали. Правили нею клерикали, але панувало в ній вільнодумство. Усі громадяни перед законом були рівні, але громадянами були не всі. Був парламент, який користувався своєю свободою так широко, що його звичайно тримали закритим; але в конституції була й стаття про надзвичайний стан, спираючись на яку обходилися без парламенту, й щоразу, коли всі вже тішилися абсолютизмом, корона віддавала вказівку все ж таки знов повернутися до парламентської форми правління. У цій державі такі випадки траплялися часто, і до них долучалися ще й міжнаціональні чвари, які тоді справедливо привертали увагу всієї Європи, а тепер тлумачення дістають дуже хибне. Ті чвари були такі запеклі, що через них державна машина по кілька разів на рік починала буксувати й спинялась, але в проміжках і в періоди державного затишшя панувало цілковите взаєморозуміння, й усі вдавали, буцімто нічого не сталося. Зрештою, нічого таки й не ставалося. Просто та неприязнь кожної людини до прагнень кожної іншої, неприязнь, у якій нині всі ми одностайні, в цій державі сформувалася досить рано й стала, можна сказати, витонченим церемоніальним дійством, наслідки якого були б, мабуть, іще вагоміші, якби його розвиток дочасно не перервала катастрофа.

Бо не лише неприязнь до співгромадянина піднеслася там до почуття солідарности, а й недовіра до власної особи та її долі набула характеру глибокої самовпевнености. У цій країні завжди чинили, іноді доходячи до найвищої міри пристрасти та її наслідків, не так, як думали, або думали не так, як чинили. Недосвідчені спостерігачі сприймали це за м’якість чи навіть слабкість австрійської, на їхню гадку, вдачі. Та вони помилялись; і взагалі буде помилкою пояснювати ті чи ті явища в певній країні просто вдачею її мешканців. Адже мешканець країни має щонайменше дев’ять вдач: професійну, національну, державну, класову, географічну, статеву, усвідомлену, неусвідомлену й, можливо, ще особисту; він їх у собі поєднує, але вони розчиняють його, і він становить, по суті, не що інше, як невеличкий, розмитий численними цими струмочками видолинок, куди вони просочуються й звідки течуть далі, щоб разом з новими річечками наповнити ще один видолинок. Тому кожен мешканець землі має ще й десяту вдачу, і вона — не що інше, як пасивна фантазія незаповнених просторів; ця вдача дозволяє людині все, крім одного: сприймати поважно те, що роблять решта щонайменше дев’ять її вдач і що з ними відбувається; інакше кажучи, не дозволяє людині, отже, саме того, що мало б її заповнити. Цей простір, який, треба визнати, важко описати, в Італії забарвлений і сформований по-іншому, ніж в Англії, позаяк те, що його вирізняє, має інше забарвлення й іншу форму; і все ж таки тут і там це — те саме: порожній, невидимий простір, дійсність у якому нагадує покинуте уявою іграшкове місто з кубиків.

Якщо це взагалі може стати очевидним, то воно стало таким у Каканії, і тут Каканія була, хоч світ про це й не здогадувався, найпередовішою державою; то була держава, яка сяк-так мирилася сама з собою, у ній людина була навиворіт вільна, їй постійно бракувало причин для власного існування, і велика фантазія того, чого не сталося, чи того, що сталося без вороття, омиває кожного, мов подих океанів, з яких вийшло людство.

«Так уже сталося», — казали там, коли інші люди десь інде вважали, що сталося казна-що; то був вислів своєрідний, який не траплявся більш ніде — ні в німецькій, ні в жодній іншій мові, вислів, в атмосфері якого факти й удари долі ставали легенькими, мов пушинки й думки. Авжеж, Каканія, попри багато чого такого, що свідчить про протилежне, все ж була, мабуть, країною для ґеніїв; і, либонь, саме через те й загинула.

9. Перша із трьох спроб