Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
Та коли вони почали зустрічатись, у Леоні виявилася ще одна несучасна властивість: вона була страшенно ненажерлива, а це — вада, завзято віддаватися якій уже давно вийшло з моди. За своїм походження то була жадоба бідної дитини до дорогих лакоминок, від якої вона страждала в нужденному дитинстві; і ось ця вада нарешті вихопилася на волю й набула сили ідеалу, який вирвався з клітки й допався до влади. Леонин батько був, судячи з усього, добропорядним дрібним міщанином, який бив її щоразу, коли вона заводила залицяльників; але робила вона це лише через те, що понад усе в житті полюбляла сидіти десь у скверику перед невеличкою кондитерською і, поважно поглядаючи на перехожих, їсти ложечкою морозиво. Щоправда, не можна стверджувати, нібито вона не була сластолюбна, та, коли вже дозволено, треба сказати, що й у цьому, як і в усьому іншому, вона була досить-таки ледача й не дуже перепрацьовувала. В її видовженому тілі збудження щоразу потребувало навдивовижу багато часу, поки доходило до мозку, і траплялося так, що серед білого дня її очі без причини бралися поволокою, а вночі нерухомо впиралися в яке-небудь місце на стелі, немовби спостерігаючи там за мухою. Так само вона іноді серед цілковитої тиші раптом заходилася сміхом із жарту, який зрозуміла аж тепер, хоч за кілька днів до цього вислухала його спокійно, нічого не второпавши. Та загалом Леона, якщо не мала аж такої причини для протилежного, поводилася цілком пристойно. Випитати в неї, як вона взагалі прийшла до своєї професії, ніколи не щастило. Схоже, дівчина вже й сама про це добре не пам’ятала. З’ясувалося тільки, що виконання пісеньок вона вважала невід’ємною частиною самого життя й пов’язувала з цим усе піднесене, що будь-коли чула про мистецтво й митців, отож виходити щовечора на невеличку, огорнену клубами сиґарного диму сцену й співати пісень, які мали, поза всяким сумнівом, усіх глибоко зворушувати, — це, на її гадку, було правильно, педагогічно й шляхетно. При цьому вона, певна річ, анітрохи не цуралася пожвавлювати пристойне принагідно вкрапленими в тексти непристойностями, одначе була твердо переконана, що так самісінько, як вона, робить і примадонна імператорської опери.
Звісно, якщо проституцією називати неодмінно те, що людина за гроші віддає не всю себе, як це звичайно буває, а лише своє тіло, то принагідно Леона до проституції таки вдавалася. Та якщо цілих дев’ять років, як вона від свого шістнадцятирічного віку, знаєш, яку мізерію платять поденно співачкам у найбрудніших забігайлівках, день при дні думаєш про ціни на туалети й білизну, про відрахування, скупість і сваволю господарів, про відсотки від того, що поз’їдали й повипивали, розгулявшись, відвідувачі, й від рахунку за номер у сусідньому готелі, — одне слово, якщо мати щодня з усім цим справу, сваритися через це й до всього підходити по-комерційному, тоді те, чим дилетант захоплюється як розпустою, стає професією, сповненою логіки, діловитости й станових законів. Адже саме проституція — це така річ, яку сприймаєш по-різному, залежно від того, звідки на неї дивишся — згори чи знизу.
Та хоч до статевого питання Леона ставилася цілком по-діловому, була в неї й своя романтика. Ось тільки всіляка там надмірність, пиха, марнотратство, такі почуття, як гордощі, заздрість, шанолюбство, похіть, готовність віддатися — одне слово, рушії особистости й суспільного успіху в неї були пов’язані не з феноменом так званого серця, а з tractus abdominalis, процесом травлення, з яким за давніх часів, до речі, люди пов’язували їх завжди, і це ще й нині можна спостерігати на прикладі дикунів та сільських гуляк, які шляхетність і таке інше, чим вирізняється людина, намагаються виразити в бучному бенкеті, де вони об’їдаються врочисто й з усіма відповідними наслідками. За столиками балагана Леона виконувала свої обов’язки; але мріяла вона про кавалера, взаємини з яким на весь термін анґажементу звільнили б її від тих обов’язків і дали б змогу сидіти у вишуканій позі з вишуканою картою страв у руках у вишуканому ресторані. Тоді дівчина з величезною насолодою скуштувала б усіх страв одразу, й водночас вона відчувала хворобливо-суперечливу втіху, коли мала нагоду показати, що знає, як треба вибирати й складати витончене меню. Навіть за невеличкими десертами вона вміла дати волю уяві, і зазвичай з цього виходила багата друга вечеря, тільки в зворотній послідовності. Чорною кавою й численними хмільними напоями Леона відновлювала власну здатність поглинати їжу й підстьобувала себе сюрпризами доти, доки вгамовувала свою пристрасть. І тоді її утроба наповнювалася вишуканими наїдками так, що мало не репалась. Мляво сяючи, дівчина роззиралася довкола і хоч вельми балакуча ніколи й не була, але в такому стані вона, підбиваючи підсумок, до з’їдених лакоминок любила додати ще й кілька зауважень. Промовляючи «polmone а la Torlogna» чи «яблука а la Melville», вона кидала ці слова так, як ото хтось інший, бува, з удаваною байдужістю згадує про те, що розмовляв із князем чи лордом, котрий має таке саме прізвище.
Позаяк з’являтися з Леоною на людях було не зовсім у манері Ульріха, то годувати її він волів зазвичай у себе вдома, де вона могла бенкетувати в товаристві оленячих рогів та стильних меблів. Одначе це не вдовольняло її суспільних претензій, і коли чоловік без властивостей, замовляючи з ресторану додому просто-таки небачені наїдки, спонукав її до переситу на самоті, дівчина почувалася ображеною, достоту мов ото жінка, яка помічає, що кохають її не за душу. Вона була вродлива, до того ж — співачка, їй не потрібно було ховатися від людських очей, до неї щовечора були звернені жадання кількох десятків чоловіків, ладних потвердити, що вона таки має рацію. А цей чоловік, хоч і бажав лишатися з нею на самоті, не здатний був навіть сказати: «Матір Божа, Леоно, та від твого з… я просто шаленію!» — або, щойно вздрівши її, смачно облизати вуса, як це вона звикла бачити в своїх кавалерів. Леона трохи зневажала Ульріха, хоча, звісно, була йому вірна, й він про це знав. Добре знав він, до речі, й про те, як належить поводитися в її товаристві, але часи, коли його вуста спроможні були щось таке промовити й коли
