Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

І коли він, якщо висловлюватися по-біблійному, заходився облагоджувати дім свій, то зробив одне відкриття, на яке, власне, тільки й сподівався. Він сам поставив себе перед приємною необхідністю по-новому, від початку до кінця перебудувати свій невеличкий занедбаний маєток на власний смак. Ульріх міг скористатися будь-яким принципом — від чистої за стилем реконструкції до цілковитої безцеремонности, так само на його розсуд були й усі стилі — від ассирійського до кубізму. На чому він мав спинити свій вибір? Сучасна людина приходить на світ і йде з нього в лікарні. «То нехай же вона й мешкає, як у лікарні!» Таку вимогу нещодавно проголосив один провідний будівничий, а інший реформатор інтер’єру зажадав пересувних стін у помешканнях на тій підставі, що людина, живучи поруч з іще однією людиною, мусить учитися їй довіряти і не має права відгороджуватися від неї й замикатись. Тоді саме настали нові часи (вони ж бо роблять це щомиті), а нові часи потребують нового стилю. На щастя Ульріха, замочок, яким він його застав, уже був позначений трьома стилями, накладеними один на один, отож із ним і справді не можна було робити все, чого хотілося; одначе Ульріха вельми тривожила відповідальність, яку на нього покладало право облаштовувати житло, й ота загрозлива фраза «Скажи мені, де ти мешкаєш, і я скажу тобі, хто ти», на яку він раз у раз натрапляв у мистецьких часописах, нависала над його головою. Ґрунтовно ознайомившись із цими часописами, він дійшов висновку, що удосконалення своєї особистости краще вже взяти у власні руки, й заходився виготовляти ескізи своїх майбутніх меблів сам. Та коли він вигадував яку-небудь громіздку, показну форму, йому одразу спадало на думку, що її можна замінити технічно скупою, функціонально виправданою, а щойно накреслював виснажену власною міццю залізобетонну форму, то пригадував по-березневому худенькі форми тринадцятирічної дівчинки й, замість ухвалювати рішення, поринав у мрії.

Це були — в питанні, яким він не дуже переймався, — та знайома безладність ідей і те їхнє поширення без спільного центру, які притаманні сучасності й становлять своєрідну її арифметику, що перескакує з п’ятого на десяте, не маючи єдности. Кінець кінцем він узагалі почав придумувати лише інтер’єри, яких не можна було втілити в життя, кімнати, що оберталися, калейдоскопічні обладнання, пристрої для переміни душевного стану, і його ідеї чимдалі втрачали будь-який сенс. Зрештою він таки прийшов туди, куди його тягло. З цього приводу батько висловився б десь так: якщо людина береться за все, що їй спаде на думку, то від такої плутанини в неї дуже скоро лусне голова. Або так: хто може виконати все, що йому заманеться, той невдовзі вже не знатиме, чого й бажати. Ульріх повторював собі ці слова з великою насолодою. Ця предковічна мудрість здавалася йому думкою надзвичайно свіжою. Людину в її можливостях, планах і почуттях треба спершу обмежити всілякими традиціями, забобонами, приписами й перешкодами, як божевільного гамівною сорочкою, й аж тоді те, на що вона здатна, набуде, можливо, цінности, зрілости й міцности. Усвідомити, що означає ця думка насправді, годі й сподіватися! Отож чоловік без властивостей, повернувшись на батьківщину, зважився й на другий крок, щоб віддати власне формування на волю зовнішніх життєвих обставин: дійшовши в своїх роздумах до цього місця, облаштування домівки він просто полишив ґенію своїх поставників, твердо переконаний, що про традиції, забобони й обмеження вони вже якось та подбають. Сам він тільки освіжив давні лінії, що зосталися тут від колишніх часів, темні оленячі роги під білим склепінням невеличкої зали та пласку стелю в салоні, а в решті кімнат просто пододавав те, що здавалося йому доцільним і зручним.

Коли вже все було готове, Ульріх із цілковитою підставою похитав головою й спитав себе: «То оце й є життя, яке має стати моїм?…» Він був власником невеличкого чарівного палацу, який аж напрошувався, щоб його так називати, бо був достоту такий, якими собі уявляють палаци, — зі смаком обставлена резиденція резидента, ким Ульріх бачився провідним у своїх галузях меблевим, килимовим та ремонтно-монтажним фірмам. Ось тільки цей чудовний годинниковий механізм лишався незаведеним, а то до під’їзду підкотили б екіпажі з вельможами й знатними дамами, з приступок зіскочили б слуги й недовірливо спитали б в Ульріха: «Пане добродію, а де ж ваш господар?»

Ульріх спустився на грішну землю й одразу знов повернувся в захмарні висоти.

6. Леона, або Зміщення перспективи

Коли вже ти облагодив дім свій, то маєш і привести в нього дружину. Тодішню Ульріхову подругу звали Леонтина, й виступала вона співачкою в невеличкому вар’єте; дівчина була висока на зріст, струнка й повненька, дратівливо млява, і називав він її Леоною.

Його увагу вона привернула вологою темінню очей, болісно-пристрасним виразом вродливого довгастого обличчя з правильними рисами, а також сентиментальними піснями, яких дівчина співала замість непристойних. У всіх тих старомодних пісеньках ішлося про кохання, вірність, страждання, самотність, шелест лісу й зблискування форелі. Гінка й до глибини душі самотня, Леона стояла перед публікою на невеличкій сцені й терпляче виводила ці пісеньки голосом хатньої господині, і коли в тексті все ж таки й траплялися місця, з морального погляду трохи ризиковані, то враження вони справляли радше примарно-загадкове, позаяк і трагічні, й грайливі порухи серця дівчина підкріплювала тими самими, старанно завченими рухами й мінами. Ульріхові це відразу нагадало чи то пожовклі світлини, чи то красунь у німецьких сімейних часописах давно забутих років, і він, замислено вдивляючись у це жіноче обличчя, розгледів у ньому численні дрібні риси, що аж ніяк не могли бути реальні й усе ж таки становили його суть. Певна річ, в усі часи є всі різновиди облич, але смак часу виділяє якийсь один із них і підносить його до ранґу краси і щастя, тоді як решта облич намагається порівнятися з цим різновидом; і навіть потворним щастить якоюсь мірою досягти цього за допомогою зачісок та моди, й ніколи не щастить лише обличчям, народженим для надзвичайних успіхів, — обличчям, у котрих втілює себе, нічим не поступаючись, величний і відкинутий ідеал краси минулої доби. Такі обличчя трупами колишніх жадань мандрують у великій порожнечі любовних пристрастей, і в чоловіків, котрі, пороззявлявши роти, вслухалися в безмежну нудьгу Леонтининого співу й