Щоденник - Чак Паланік

Місті обертається, а за нею стоїть реєстраторка Полет, у білій блузці та темній складчастій спідниці. Полет мовить:

— Вибачте, місіс Вілмот?

Разом — і Ґрейс, і Місті — вони хором відказують:

— Що?

А Полет відповідає:

— Не хотілося вас турбувати, але мені треба підкинути дров у камін.

Ґрейс закриває щоденник у себе на колінах і каже:

— Полет, допоможіть нам розв'язати нашу суперечку.

Піднявши одну брову м’язом frontalis, Ґрейс питає:

— Вам не здається, що Місті не слід баритися і пора приступати до написання свого шедевра?

А погода сьогодні частково сердита, з можливістю відмов та ультиматумів.

І Місті обертається, щоб піти. Але, трохи обернувшись, зупиняється.

А хвилі за вікном сичать і вибухають.

— Дякую, Полет, — каже Місті. — Але пора вже всім на цьому, острові збагнути, що я так і помру великою товстою нікчемою.

Якщо тобі цікаво, то твій приятель із мистецької школи, з довгим світлим волоссям, ну, отой хлопець, що порвав собі вухо, намагаючись подарувати Місті свою сережку, так отой хлопець уже лисий, як коліно. Його звуть Віл Таппер, і він працює на поромі. Він — твого віку, а мочка його вуха так і висить, двома шматочками. Зарубцьована.

Повертаючись цього вечора на поромі додому, Місті стоїть на кормі. Холодний вітер старить її обличчя, шарпаючи та сушачи його. Гладеньку омертвілу шкіру її stratum согпеит. Вона саме пила пиво, засунувши пляшку у коричневий паперовий пакет, коли у неї ледь не тицьнувся носом отой великий собака. Він принюхується і скавучить. Він підібгав хвоста, а його горлянка ходить угору-вниз під густим хутром шиї, наче він знову й знову намагається щось проковтнути.

Вона хоче погладити пса, але той відходить і робить калюжу просто на палубі. Підходить якийсь чоловік із повідком у руці і питає:

— Він вас не налякав? З вами все гаразд?

А бідолашна товста Місті просто перебуває у власній пивній комі.

Авжеж! Можна подумати, що вона, стоячи на поромі в калюжі собачих сцяк, зараз усе кине і почне розповідати якомусь незнайомцю всю історію свого довбаного життя, тримаючи в руці банку з пивом і стримуючи сльози. Можна подумати, Місті відповість: ну, гаразд, раз ви спитали, то я розповім, що провела ще один день у чиїйсь закупореній господарчій кімнаті, читаючи на стінах різні бздури, в той час як Ангел Делапорте робив знімки й казав, що її прибацаний благовірний насправді чоловік люблячий та турботливий, бо пише букву «и» з хвостиком, закрученим завитушкою догори, дармк що обзиває її «мстивим прокляттям смерті».

Ангел та Місті увесь день терлися сраками в тісній кімнаті; вона вичитувала написи, зроблені спреєм на стінах, а в тих написах було таке: «…ми приймаємо брудний потік ваших грошей…»

Ангел Делапорте питав її:

— Ти нічого не відчуваєш?

Домовласники засовували в пакети свої зубні щітки для лабораторних аналізів, щоб перевірити їх на наявність заразних бактерій. Щоб потім позвати до суду.

А на борту порома чоловік із собакою каже:

— На вас оце нема якоїсь одежини, що належала померлій людині?

На Місті — її сукня та піджак, а ще — черевики, а також приколота до лацкана одна з отих жахливих великих прикрас, що їй подарував Пітер.

Подарував її чоловік.

Ти подарував.

Цілісінький день провела вона в закупореній господарчій кімнаті, де слова на стінах казали: «…не вкрадуть наш світ, щоб замінити ним той світ, який ви зруйнували…»

А Ангел сказав:

— У цьому місці почерк інший. Він міняється. — Зробивши ще один знімок, він перекрутив новий кадр і спитав: — Чи відомо тобі, в якому порядку працював твій чоловік у цих будинках?

Місті сказала Ангелу, що власник має увійти в новий будинок тільки після повного місяця. Згідно з теслярською традицією, першим до нового будинку має увійти якась домашня тваринка. Потім — кукурудзяне борошно, сіль, віник, Біблія та розп’яття. І лише після цього може входити родина та їхні меблі.

А Ангел, клацаючи затвором, питає:

— Що? А як же до будинку зможе увійти кукурудзяне борошно? У нього що — ноги є?

Сьогодні, каже Ангел Делапорте, що Беверлі-Хіллз, що Верхній Іст-Сайд, що Палм-Біч, навіть найкраща частина будь-якого міста сьогодні — це номер-люкс у пеклі. За твоїми воротами ті ж самі автомобільні затори на вулицях. Що ти, що бездомні наркомани, ви дихаєте одним і тим самим смердючим забрудненим повітрям і чуєте той самий гуркіт гелікоптерів, що всю ніч ганяються за кримінальниками. Зірки та місяць стерті з небес ліхтарями на тисячах захаращених автостоянок. Усі ходять одними й тими самими заюрмленими тротуарами і бачать одне й те ж блякле та червонясте вранішнє сонце, що ледь пробивається крізь смог.

Ангел каже, що у багатих людей терпець уривається швидко. Гроші дають тобі змогу просто взяти і піти від усього, що не є красивим та бездоганним. Ти не зможеш миритися з усім неприємним та негарним. І ти витрачаєш своє життя на те, що тікаєш, уникаєш і рятуєшся.

Погоня за чимось красивим… Омана. Кліше. Квіти та новорічні вогники — ось що ми запрограмовані любити. Когось молодого та красивого. Скажімо, жінок з іспанського телебачення з великими цицьками і таліями такими тонкими, наче їх. тричі перекрутили. Дружини-трофеї, дружини-здобич, що обідають у готелі «Фентезі».

Слова на стінах промовляють: «…ви, з вашими колишніми дружинами та прийомними дітьми, з вашими кровозмісницькими родинами та невдалими шлюбами, ви зруйнували свій світ, а тепер хочете зруйнувати мій…»

Біда в тому, каже Ангел, що залишається дедалі менше місць, де можна було б сховатися. Саме тому Віл Роджерс і радив людям купувати землю: бо її більше