Щоденник - Чак Паланік

Тож коли вона закінчить мистецький коледж, сказала вона, то стане художницею. Коли вона збере докупи свій творчий доробок і знайде галерею для виставки. Коли вона продасть кілька картин. Місті намагалася бути реалістом. Може, вона викладатиме мистецтво на рівні середньої школи. Або працюватиме технічною кресляркою чи ілюстратором. Знайде щось практичне. Не всім же судилося стати відомими художниками.

Засовуючи картину під светр, Пітер мовив:

— Ти можеш стати відомою.

А Місті сказала, щоб він замовк. Просто замовк — і все.

— Але ж чому? — спитав він. — Це ж правда.

Не відриваючи очей від телевізора, Пітер, вагітний картиною, сказав:

— Ти така талановита. Ти можеш стати найславетнішою художницею свого покоління.

Дивлячись мексиканський рекламний ролик якоїсь пластмасової іграшки, Пітер додав:

— З твоїм талантом ти приречена на те, щоб стати великим художником. У школі ти лише марнуєш час.

Словам і речам, які ти не розумієш, ти можеш надати будь-якого значення.

Картина знову випала, і Пітер знову її впіймав. І сказав:

— Усе, що ти маєш робити, — це малювати.

Можливо, саме за це Місті його й покохала.

Покохала тебе.

Тому що ти вірив у неї більше, аніж вона сама. Ти очікував від неї більшого, аніж вона сама від себе.

Вимальовуючи маленькі золоті деталі на дверях церкви, Місті сказала:

— Можливо. — І додала: — Але саме через це я не хочу дітей…

Між іншим, це було буцімто прикольно. Поміняти всі протизаплідні пігулки малесенькими цукерками у формі сердечка.

— Ти тільки вийди за мене заміж, — сказав Пітер. — І ти станеш іще однією великою художницею Чекайлендської школи. Мавра Кінкейд та Констанція Бертон.

Місті сказала, що дві художниці — це ще не школа.

А Пітер відказав:

— Три, включно з тобою.

Мавра Кінкейд, Констанція Бертон і Місті Кляйнман.

— Місті Вілмот, — виправив її Пітер, укладаючи картину під светром.

Саме так і сказав.

А в телевізорі чоловік без перестану кричав: «Te amo, te ато!», спускаючи по східцях якусь темноволосу дівчину з карими очима та довгими, як пташині пера, віями.

Картина випала з-під светра, і Пітер знов її спіймав. А потім підступив до Місті, яка виписувала дрібні деталі високої кам’яної церкви — плями зеленого моху на покрівлі та цятки червоної іржі на ринвах. І він сказав:

— В оцій церкві, саме в ній, ми поберемося.

А маленька й дурна-дурненька Місті відказала, що то вона придумала церкву. Що насправді такої церкви не існує.

— Це ти так думаєш, — відповів Пітер. Він поцілував її в шию і прошепотів: — Ти лишень вийди за мене заміж, і остров'яни влаштують тобі таке бучне весілля, якого ніхто й за сто років не бачив.

Уже перша ночі, і внизу, у вестибюлі, вже немає нікого, сама лише Полет Гайленд сидить за столиком. Ґрейс Вілмот розкаже вам, що Полет стала на прізвище Гайленд через одруження, а до того вона була Петерсен, хоча матір її була представницею родини Німанів, нащадків одного з відгалужень родини Тапперів. Колись то значило великі старовинні капітали, а тепер Полет працює реєстратор; кою в готелі.

У дальньому протилежному кутку вестибюлю в червоному розкладному кріслі біля каміна сидить Ґрейс і читає.

Обстановка у вестибюлі готелю «Чекайленд» складалася десятиріччями, шар за шаром. Сад. Парк. Вовняний килим — це зелений мох на гранітних плитах, видобутих у кар’єрі неподалік. Блакитний килим, що спадає по східцях, — це водоспад між сходовими маршами, що стрибає вниз зі сходинки на сходинку. Горіхові дерева, вистругані, відполіровані і зіставлені докупи, утворюють ліс бездоганних квадратних колон, прямі ряди темних блискучих дерев, що тримають на собі купол із гіпсової листви та купідонів.

Кришталева люстра на стелі кидає потужний стовп яскравого світла, який пробивається в цю лісову просіку. Кришталеві висульки здаються знизу такими маленькими та мерехтливими, але коли ти видряпуєшся високою драбиною, щоб протерти люстру від пилу, то бачиш, що кожна «висулька» є завбільшки з твій кулак.

За впадинами та складками зеленого шовку майже не видно вікон. Удень ці штори перетворюють сонячне світло на зелену тінь. Дивани та крісла аж занадто м’які, вони оббиті матеріалом із зображенням квітчастих кущів і волохатяться довгими китичками по нижньому краю. Вогонь у каміні такий великий і сильний, наче багаття на привалі. А весь вестибюль — цілий острів у мініатюрі. Острів у приміщенні. Рай.

До речі, саме в такому ландшафті Ґрейс почувається найбільш комфортно. Навіть комфортніше, ніж удома. У своєму будинку.

У твоєму будинку.

А посеред вестибюлю між столиків та диванів пробирається Місті, і Ґрейс підводить на неї очі. Вона каже:

— Місті, ходи сюди і сядь біля каміна. — А потім знову втуплюється в книжку й додає: — У тебе й досі болить голова?

Але у Місті не болить голова.

На колінах у Ґрейс лежить її розкритий щоденник у червоній шкіряній обкладинці; вона витріщається в рядки і питає:

— Яке сьогодні число?

Місті відповідає.

Вогонь у каміні догорів, і дрова перетворилися на шар помаранчевих тліючих головешок на решітці. Ноги Ґрейс, взуті в коричневі гостроносі черевики, звисають донизу, не торкаючись підлоги. Її голова з довгими сивими кучерями схиляється над книгою, що лежить у неї на колінах. Поруч з кріслом стоїть увімкнений торшер, і його світло відбивається від блискучого збільшувального скла, яке Ґрейс тримає над сторінкою.

Місті каже:

— Матінко Вілмот, нам треба поговорити.

Ґрейс перегортає пару сторінок і відказує:

— О Господи, це вже я помилилася. У тебе голова розболиться тільки післязавтра.