Щоденник - Чак Паланік

То тут, то там на землю падають стовпи сонячного світла завширшки з велику кришталеву люстру. Це як неохайний та занедбаний варіант вестибюлю в готелі «Чекайленд».

На Теббі — одна сережка, золота філігрань і серпанок іскристих червоних штучних брильянтів навкруг червоного емальованого осердя. Вона приколота до її рожевої футболки, але це та сама сережка, що її Пітерів приятель-блондин вирвав зі свого вуха. Віл Таппер із порома.

Твій приятель.

Вона тримає дешеві прикраси у взуттєвій коробці під своїм ліжком і носить їх з особливих оказій. Надщерблені скляні рубіни, приколоті на плечі, мерехтять зеленню листви, що колишеться над їхніми головами. А фальшиві діаманти із цяточками бруду відсвічують рожевим кольором футболки Теббі.

Твоя дружина та дитина переступають через підгнилі колоди, по яких повзають мурашки, і обходять кущі папороті, що торкаються талії Місті і легенько хлопають Теббі по обличчю. Вони йдуть мовчки, придивляючись довкола та прислухаючись до співу пташок, але нічого не бачать і не чують. Пташок немає. Немає маленьких жаб. Жодних звуків — тільки шумить океан. Десь сичать та вибухають хвилі. Сичать і вибухають.

Вони продираються крізь гущавину зелених паростків, якихось рослин, на землі побіля яких гниють зм’яклі жовті листки. Треба пильнувати кожен крок, бо земля слизька, з калюжками води. Скільки отак Місті йшла, пильно дивлячись під ноги, відводячи гілки, щоб ті не хльоснули Теббі, вона не знає, але коли вона підводить очі, то бачить поперед себе якогось чоловіка.

До речі, її піднімаючі м’язи губ, «вишкіряльні» м’язи, м'язи «бий-тікай» — їх враз охоплює спазм, усі ці гладенькі м'язи завмирають у «гарчальний» ландшафт, а рот Місті розкривається і стає схожим на квадрат, оголяючи при цьому всі зуби відразу.

Її рука хапає Теббі ззаду за футболку. Теббі і досі дивиться під ноги і йде собі, ніби нічого не сталося, тож Місті смикає її назад.

І Теббі посковзнулася і впала, тягнучи матір до землі.

— Мамо, що таке? — питає вона.

Теббі лежить на вогкій землі серед листя, моху та жучків, поруч із нею скоцюрбилася Місті, а над ними дугою згинаються папороті.

Чоловік стоїть приблизно за десять кроків попереду і дивиться кудись убік, не бачачи їх. Він не обертається. Крізь завісу папороті видно, що чоловік не менше семи футів заввишки, темноволосий, кремезний, із жовтими листками у волоссі та ногами, забризканими грязюкою.

Він не обертається, але й не рухається. Напевне, він їх почув і зупинився, щоб прислухатися.

До речі, цей чоловік голий. Он попереду видно його голу сраку.

Теббі каже:

— Мамо, відпусти, тут повно жуків.

Але Місті шикає на неї, змушуючи замовкнути.

Чоловік заціпеніло чекає, виставивши вперед одну руку на висоті талії, наче намацуючи в повітрі дорогу. Пташки — анічичирк.

Місті пригнулася, упершись руками в мокру землю і готова щомиті вхопити Теббі і кинутися навтьоки.

Раптом Теббі прослизає повз неї, і Місті каже:

— Стій, не ходи! — Швидко викидає вперед руку, але хапає лише повітря.

Секунда, може, дві — і Теббі вже добігла до чоловіка і доторкнулася своєю рукою до його випростаної долоні.

Упродовж отих кількох секунд Місті довідалася, що з неї матір, як з гівна куля.

Пітере, ти одружився з боягузкою. Місті так і сидить навпочіпки. Ба більше, вона відхилилася назад і вже була приготувалася тікати назад. Бо в мистецькому коледжі не вчать мистецтва рукопашного бою.

А Теббі повертається, усміхається і каже:

— Мамо, не будь такою дурепою. — Ухопившись обома руками за випростану руку чоловіка, вона підтягнулася і замотляла ногами в повітрі. А потім каже: — Та це всього-на-всього Аполлон, мамо.

Побіля чоловіка в опалому листі лежить труп. Блідо-білі груди з голубими венами. Відрізана біла рука.

І Місті так і сидить навпочіпки, не піднімаючись.

Теббі зістрибує з руки чоловіка і йде туди, куди спрямований погляд Місті. Змахнувши листя з мертвотно-блідого обличчя, вона каже:

— А це — Діана.

Поглянувши на скоцюрблену Місті, вона підкочує очі під лоба й каже:

— Мамо, та це ж статуї.

Статуї.

Теббі повертається і бере Місті за руку. Потім смикає її і допомагає підвестися.

— Второпала? Статуї, — пояснює при цьому вона. — Ти ж художниця.

Теббі тягне її вперед. Чоловік, що стоїть неподалік, — із потемнілої бронзи зі смугами лишайників та корозії, голий чоловік із ногами, прикрученими до п’єдесталу, що сховався посеред кущів неподалік стежини. В його очах замість райдужних оболонок та зіниць — западини. Його очі — типові очі римлянина. Його руки та ноги — бездоганно пропорційні тулубу. Золота середина художньої композиції. Дотримано всіх правил та пропорцій мистецтва.

Грецька формула, що пояснює, чому ми любимо те, що любимо. Іще один коматозний стан мистецької школи.

Жінка на землі — розбитий білий мармур. Порожевіла рука Теббі змахує листя та траву з довгих білих стегон, соромливі білі складки мармурового паху закінчуються мармуровим листком. Гладенькі пальці та руки, лікті без зморшок та складок. Висічене з мармуру волосся спадає білими скульптурними кучерями.

Теббі показує своєю рожевою рукою на порожній п’єдестал напроти бронзової скульптури Аполлона і каже:

— Діана впала задовго до того, як я її найшла.

Бронзова литка скульптурного чоловіка холодить руку, але кожне сухожилля в ній — рельєфне, кожен відлитий з бронзи м’яз — потужний і товстий. Проводячи рукою по холодній металевій нозі, Місті питає:

— А ти що, була тут раніше?

— В Аполлона немає пісюна, — каже Теббі, — я вже подивилася:

А Місті відсмикує руку доньки від листка, що накриває бронзовий пах статуї, і питає:

— А хто тебе сюди приводив?

— Бабця, — відповідає Теббі. — Бабця увесь час мене сюди водить.

Теббі нахиляється, щоб