Щоденник - Чак Паланік

За твоїми словами.

Усе сільце Чекайленд — це їхня спільна кома.

Між іншим, матінка Вілмот переказує тобі найщиріші вітання і свою любов.

Та от тільки чомусь не хоче тебе відвідувати.

Умостившись під ковдрою в ліжку, Теббі повертає голову, дивиться у вікно і питає:

— А ми можемо вибратися на пікнік?

Нам це не за достатками, але на випадок твоєї смерті матінка Вілмот уже підібрала питний фонтанчик з міді та бронзи, виконаний у формі статуетки оголеної Венери, що їде в дамському сідлі з черепашки молюска.

Коли Місті перевезла їх до готелю «Чекайленд», Теббі прихопила із собою свою подушку. Кожен з них прихопив щось своє. Твоя жінка теж узяла із собою твою подушку, бо вона пахне тобою.

У кімнаті Теббі Місті сидить скраєчку ліжка і пригладжує пальцями доньчине волосся. У Теббі батькове довге чорне волосся та блакитні очі.

Твої блакитні очі. У неї маленька кімната; де вона живе разом зі своєю бабусею поруч з кімнатою Місті в мансардному коридорі готелю.

Майже всі старовинні родини поздавали в оренду свої будинки і переїхали до готельної мансарди. На стінах кімнат — шпалери з вицвілими трояндами. Шпалери відстають від стіни на кожному шві. У кожній кімнаті є іржава раковина та невеличке дзеркало, пригвинчені до стіни. У кожній кімнаті — два чи три залізних ліжка з облупленою фарбою та матрацами, м’якими та продавленими посередині. Це тісні кімнати під похилими стелями, з маленькими віконцями та слуховими вікнами, схожими на собачі будки в крутому дахові готелю. Ця мансарда як барак, як табір біженців для дрібномаєтного білого дворянства, такого милого й розважливого. Люди, чиї предки народились у феодальних помістях, тепер ходять до спільного клозету в кінці коридору.

Цього літа ці люди, які ніколи не працювали, обслуговують столики. Наче цього літа у всіх водночас скінчилися гроші і тепер кожен остров’янин голубої крові підробляє носієм поклажі в готелі. Прибирає готельні номери. Чистить черевики. Миє посуд. Сервісна індустрія блакитнооких блондинок із блискучим волоссям та довгими ногами. Життєрадісйих, ввічливих, завжди готових принести чисту попільничку та відмовитися від чайових.

Твоя родина — твоя донька, дитина й матір — усі вони сплять у провислих панцирних ліжках з облізлою фарбою, під похилими стінами та серед купи прихоплених із собою срібних та кришталевих реліквій свого колишнього життя — світського та благородного.

Лишень уяви собі: усі ці представники острівних родин усміхаються та насвистують! Наче це якась пригода. От ідіоти. Наче вони прийшли до сервісної індустрії просто так, на екскурсію. Наче їм до скону не доведеться робити оту марудну роботу — кланятися та прибирати кімнати, їм та їхнім дітям. Наче новизна всього цього не вивітриться вже наступного місяця. І вони не бовдури. Просто нікому з них ніколи не траплялося бути бідним. Не так, як твоїй дружині, яка знає, як на вербі груші ростуть і де раки зимують. Знає, що таке їсти залежалий надлишковий сир, реалізований із державних комор. Пити порошкове молоко. Носити черевики з негнучкими, наче залізними носками та працювати від дзвінка до дзвінка.

Сидячи собі з Теббі, Місті питає:

— Ну і що ж то за таємниця?

А Теббі відказує:

— Не скажу.

Місті підтикає ковдру дівчині під плечі, стару підковдру та ковдру, запрані так, що від них тільки й лишилися, що сірі нитки та запах хлорки. Лампа біля ліжка Теббі — то її рожевий фарфоровий світильник, розписаний квітами. Вони принесли його з будинку. Більша частина її книжок — теж тут, ті, що знадобляться. Вони принесли також її малюнки з клоунами і розвішали на стінах.

Бабусине ліжко так близько, що Теббі може простягнути руку і доторкнутися до стьобаної ковдри з нашитими на неї вельветовими смужками зі старих великодніх суконь та новорічних одежин столітньої давнини. На подушці лежить бабусин щоденник у шкіряній палітурці з написом «Щоденник», витисненим на обкладинці золотистими літерами із завитушками. Усі таємниці Ґрейс Вілмот замкнені в ньому.

Місті каже:

— Ану постривай, не рухайся, сонечко, — і знімає випалу вію зі щоки Теббі. Місті тре вію між пальцями. Вона довга, як і вії її батька.

Твої вії.

Ліжко Теббі та ліжко її бабусі утворюють щось на кшталт двоспального ліжка, і тому місця в кімнаті лишається мало. Матінка Вілмот узяла із собою свій щоденник. Його та швейний кошик, повний декоративних ниток. Там містяться також в’язальні спиці, в’язальні гачки та гачки для вишивання. Буде їй що робити, коли вона сидітиме у вестибюлі зі своїми старими подругами чи на бульварі над пляжем у гарну погоду.

Твоя матір — така ж, як і всі інші представники добрих древніх родин, які виставляють свої повозки в коло, збираючись відбивати облогу жахливих чужинців.

Хоч би який дурний вигляд це мало, але Місті взяла із собою своє художницьке приладдя. Світлу дерев’яну скриньку з фарбами та акварелями, свій папір та пензлики; все це складено купою в кутку її кімнати.

І Місті питає:

— Теббі, сонечко, а тобі не хотілося б перебратися до твоєї бабусі Кляйнман у Текумзе-Лейк?

А Теббі крутить головою на подушці туди-сюди — ні! Потім зупиняється й каже:

— Бабця Вілмот сказала мені, чому татко увесь час був такий нещасний і затраханий.

Місті каже:

— Будь ласка, не кажи «затраханий», прошу тебе.

До речі, бабця Вілмот оце внизу, грає у бридж зі своїми старими подругами, сидячи перед великим годинником в обшитій дерев’яними панелями кімнаті поруч з вестибюлем. Найгучніший звуку цій кімнаті — цокання великого маятника, який гойдається туди-сюди, туди-сюди. Грає у бридж або сидить у великому червоному розкладному кріслі біля вестибюльного каміна і читає книгу, схиляючись зі збільшувальним склом над кожною сторінкою.

Теббі висовує підборіддя з-за краєчка сатинової ковдри і каже:

— Бабця сказала мені, чому татко не любить тебе.