Щоденник - Чак Паланік

Книга спонтанно розкрилася на сторінці, де хтось написав: «Вони змусять тебе убити всіх Божих дітей, щоб урятувати своїх».

І підпис: «Мавра Кінкейд».

Твоя дружина вкладає цю нову книгу в попередню і знову заплющує очі. Тримаючи під рукою стос книжок, вона простягає другу руку, щоб намацати нову книгу. Місті пробігає пальцями від корінця до корінця. Заплющивши очі, вона робить крок уперед — і впирається в м’яку стіну, від якої йде запах талькової пудри. Коли вона розплющує очі, то бачить перед собою червону губну помаду і біле напудрене обличчя. Зелена шапочка на лобі, з-під шапочки видніється голова з кучерявим сивим волоссям. На шапочці написано: «Телефонуйте 1-800-555-1785, і ви отримаєте повне задоволення». А під шапочкою — окуляри в чорній дротяній оправі. Твідовий костюм.

— Вибачте, — каже голос, і це — голос бібліотекарки місіс Террімор. Вона стоїть собі, схрестивши руки на грудях.

І Місті робить крок назад.

Темно-червона губна помада каже:

— Мені б не хотілося, щоб ви нищили книжки, вставляючи їх отак одна в одну.

Бідолашна Місті, вона перепрошує. Їй завжди не везе, і вона повертається, щоб покласти книги на стіл.

Але місіс Террімор розставляє руки і хапає її, кажучи:

— Будь ласка, дозвольте мені самій повернути їх на полиці. Будь ласка.

Місті каже, що ще не час. Каже, що їй іще треба в цих книгах дещо переглянути. І поки дві жінки борються за право заволодіти купою книжок, одна з них вислизає і гепається плиском на підлогу. Так гучно, наче тобі хтось ляпаса дав. Книга розкривається, і стає видно напис: «Не малюй їм своїх картин».

А місіс Террімор і каже:

— Боюся, це довідкові книжки.

Та Місті відказує:

— Ні, не довідкові. Принаймні не всі. Он дивіться, написано: «Якщо ти знайшов оце, то все одно ще зможеш урятуватися».

Бібліотекарка дивиться на це крізь свої окуляри в чорній оправі і каже:

— Завжди хтось робить нову шкоду. Кожного року.

Поглянувши на високий годинник у горіховому корпусі, вона каже:

— Що ж, якщо ви не заперечуєте, то можете вважати, що ми сьогодні закрилися раніше.

Звіривши свій наручний годинник з високим годинником у горіховому корпусі, бібліотекарка додає:

— Ми закрилися десять хвилин тому.

Теббі вже передивилася свої книжки. Вона вже чекає біля вхідних дверей і гукає:

— Поквапся, мамо. Тобі ж пора на роботу.

А бібліотекарка, засунувши руку в кишеню своєї твідової жакетки, дістає звідти велику стиральну гумку рожевого кольору.

Оті мозаїчні вікна острівної церкви біла голодранка Місті Кляйнман навчилася малювати раніше, ніж читати й писати. Навіть ще до того, як уперше побачила мозаїчне скло. І до того їй ніколи не доводилося бувати всередині церкви. Жодної церкви. Безбожна мала Місті Кляйнман навчилася малювати надгробки сільського цвинтаря побіля мису Чекайленд-Пойнт і писати епітафії та дати ще до того, коли вона дізналася про існування цифр та букв.

А тепер, коли Місті сиділа отут на церковній службі, їй було важко пригадати, яка картина першою постала в її уяві і що вона першим побачила наяву, коли сюди приїхала. Пурпурова матерія олтаря. Товсті дерев’яні балки, чорні від лаку.

Усе це вона уявляла собі, коли була малою. Але ж це неможливо.

Поруч із нею на лаві — Ґрейс, вона молиться. Теббі — з дальнього боку біля Ґрейс, вони стають навколішки, склавши руки.

Очі Ґрейс заплющені, вона бурмоче собі в руки, промовляючи:

— Благаю, нехай моя невістка повернеться до малювання, яке їй так подобається. Благаю, не дай їй розтринькати даний Тобою талант…

А довкола них — усі старі остров’янські родини, шепочуть собі молитви.

Позаду них якийсь голос бурмоче: «…благаю, Господи, дай дружині Пітера все, що їй треба для того, щоб почати роботу».

Іще один голос, що належить старій пані Петерсен, промовляє: «…нехай Місті порятує нас, перш ніж прибульці знавісніють…»

Навіть Теббі, твоя донька, і та шепоче: «Господи, дай сили моїй мамі, щоб вона повернулася до свого мистецтва…»

Усі воскові фігури острова Чекайленд скупчилися, ставши навколішки, довкола Місті. І Таппери, і Бертони, і Німани — усі вони заплющили очі і, заламуючи пальці, благають Бога, щоб той спонукав її малювати. І всі вони гадають, що вона має якийсь таємний талант, який їх порятує.

А Місті, твоя бідолашна дружина, єдина несхиблена істота в церкві, вона просто хоче — якщо чесно, просто хоче випити.

Кілька ковтків. Кілька таблеток аспірину. І повторити.

їй хочеться заволати і наказати всім, щоб вони заткнулися і облишили свої ідіотські молитви.

Якщо тобі стукнуло сорок і ти бачиш, що вже ніколи не станеш великою художницею, якою ти мріяла стати, художницею, яка написала б щось таке, що зворушило б і надихнуло людей, змінило б їхнє життя. Ти просто не маєш таланту. Не маєш або розуму, або натхнення. Не маєш ти нічого з того, що потрібно для створення шедевру. Якщо ти бачиш, що твій портфель замовлень — це лише величні кам’яні будинки та пишні заквітчані сади — фантазії маленької дівчинки з Текумзе-Лейк, що в штаті Джорджія, — якщо ти бачиш, що все, що ти намалюєш, лише збільшуватиме кількість посередності у світі, і без того заповненого посереднім лайном. Якщо ти збагнула, що тобі сорок один і ти вичерпала даний тобі Богом потенціал, то що ж — мої тобі щирі вітання.

Що ж, будьмо! Пиймо до дна!

Бо кращою ти вже не станеш. За те й вип’ємо.

Якщо ти розумієш, що вже ніяк не зможеш дати