Щоденник - Чак Паланік

А Пітер установив чисте полотно на її мольберт. І сказав:

— Мавра Кінкейд ніколи не ходила до задрипаного мистецького коледжу.

Виплюнувши зелений жмутик пережованої трави, він висмикнув іще одне стебло і встромив його в рота. Ворушачи позеленілим язиком, він сказав:

— Закладаюсь, що якби ти малювала те, що в тебе в серці, то твої картини вже висіли б у музеї.

У серці в неї — всіляка дурнувата фігня, відказала Місті.

Пітер мовчки зиркнув на неї і каже:

— А навіщо ж тоді малювати те, що тобі не подобається?

Те, що тобі подобається, відповіла йому Місті, ніколи не продасться. Люди таке не купуватимуть.

Та Пітер їй каже:

— А що, як тебе чекатиме приємна несподіванка?

То була його теорія самовираження. Парадокс професійного художника. Як ми все життя намагаємося самовиразитися, а виходить, що нам нема чого сказати. Ми хочемо, щоб творчість була причинно-наслідковою системою. Щоб вона давала відчутний результат. Ринковий продукт. Ми хочемо поставити знак рівності між самовідданою працею і дисципліною та визнанням і винагородою. Ми встрибуємо на бігову доріжку під назвою «мистецький коледж», вибираємо магістерську програму в образотворчому мистецтві — і вчимося, вчимося, вчимося. Але нам, з усіма нашими прекрасними навичками, немає чого відображати. Як послухати Пітера, то ніщо не обламує нас сильніше, ніж коли ледачий обдовбаний наркоман або слинявий педофіл створює шедевр. Начебто абсолютно випадково.

Коли якийсь ідіот не боїться сказати, що йому насправді подобається.

— Платон, — каже Пітер і, повернувши голову, випльовує трав’яну жуйку, — Платон сказав: «Той, хто підходить до храму Муз без натхнення, гадаючи, що досить самої лише майстерності, так і залишиться партачем, а його претензійну поезію заглушать пісні, написані безумцями.

Уставивши іще одну стеблину в рота, він пожував, а потім сказав:

— А що робить Місті Кляйнман безумною?

Її фантазійні будинки та бруковані вулиці. Її чайки, що кружляють над устричними човнами, які повертаються з мілин, котрі їй ніколи не доводилося бачити. Привіконні ящики, повні ротиків та циній. Ніщо на цьому і тому світі не змусить її малювати отаку бздуру.

— Мавра Кінкейд, — каже Пітер, — узяла в руки пензля аж у сорок два роки.

З цими словами він почав виймати з палевої скриньки пензлики і розминати їхні засохлі кісточки. Каже:

— Мавра зцапала якогось типово острівного теслю з острова Чекайленд, і у них народилося двійко діточок.

Пітер витягнув тюбики з фарбою і поклав їх поруч із пензлями на ковдру.

— Усе було добре, поки не помер її чоловік, — пояснив він. — Ось тоді Мавра захворіла, серйозно захворіла, на туберкульоз легенів чи що. У ті часи, коли жінці було сорок один, то вона вже вважалася старезною бабою.

Свою першу картину Мавра Кінкейд написала тільки тоді, коли одна її дитина померла. Він сказав:

— Може, й справді люди мусять сильно страждати, щоб ризикнути робити те, що вони люблять.

Оце все ти і сказав Місті.

А ще ти розповів, що Мікеланджело був депресивним маніяком, який у своїх картинах зображав себе мучеником, з якого здирають шкіру. Анрі Матіс полишив адвокатську діяльність через апендицит. Роберт Шуман почав писати музичні твори тільки тоді, коли паралізувало його праву руку і він був змушений кинути свою кар’єру концертного піаніста.

Коли ти все це розповідав, ти рився у своїй кишені. Намагався щось звідти вивудити.

Ти говорив про Ніцше та про його сифіліс в останній стадії. Про Моцарта та його уремію. Про Пола Клі та склеродерму, яка скрючила його суглоби та м’язи так, що він помер. Про Фріду Кало та спинномозкову грижу, що вкривала її ноги кровоточивими виразками. Про лорда Байрона та його клишоногість. Про сестер Бронте та їхній туберкульоз. Про Марка Ротко і його самогубство. Про Фленнері О’Коннор та її туберкульоз шкіри. Натхнення потребує хвороби, фізичної вади, безумства.

— Томас Манн каже, — зауважив Пітер, — що великі мистці — це великі інваліди.

А потім ти поклав на ковдру ще одну річ. Там, серед тюбиків із фарбою та пензликів, лежала велика брошка з фальшивими діамантами. Завбільшки майже зі срібний долар, вона мала прозорі скляні камінці та малесенькі поліровані дзеркальця в жовто-помаранчевому кільці оправи; всі дзеркальця — надщерблені та помутнілі. Лежачи на картатій ковдрі, ця брошка, здавалося, розбивала сонячне проміння на міріади іскор. Метал оправи був тьмяно-сірого кольору, він тримав фальшиві діаманти своїми гострими зубенятами.

Пітер спитав:

— Ти хоч щось почула з того, що я сказав?

І Місті підняла брошку. Іскорка відбилася просто їй в очі, і вона, запаморочившись, на мить осліпла. Про все забула — і про сонце, і про бур’яни.

— Це тобі, — промовив Пітер. — Для натхнення.

А відображення Місті розбилося на безліч шматочків у кожному зі скляних діамантів. На тисячі фрагментів її обличчя.

Споглядаючи іскристі барви у своїй руці, Місті сказала:

— Розкажи мені. Розкажи, як помер чоловік Маври Кінкейд.

І Пітер, з позеленілими зубами, виплюнув пожовану траву у довколишні високі бур’яни. На його обличчі — чорний хрест, намальований вугільним олівцем. Облизавши свої зелені губи своїм зеленим язиком, він відповів:

— Убивство. Його вбили.

І Місті почала малювати.

До речі, в старій брудній бібліотеці, де шпалери відстають від стіни на кожному стикові, а лампи денного світла, що висять на стелі, повні мертвих мух, усе, що ти зможеш пригадати, — і досі там. Той самий старий потертий глобус, пожовклий, як лимон. Континенти з вирізами в тих місцях, де колись були такі країни, як Пруссія чи Бельгійське Конго. Там досі висить у рамці оте попередження: «Кожного, хто псуватиме бібліотечні книги, переслідуватимуть у судовому порядку».

А стара