Щоденник - Чак Паланік

Щоб ти знав, усе просто прекрасно. Сьогодні — День незалежності, і готель повен. Пляж юрмиться людьми. Вестибюль заповнений відпочивальниками, — вони тусуються в очікуванні феєрверку, який мають влаштувати на материку.

Твоя донька, Теббі, начепила на кожне око по стрічці маскувальної плівки і така пробирається через вестибюль, тицяючи і мацаючи руками присутніх. Рухаючись від каміна до столика реєстратора, вона шепоче «…вісім, дев’ять, десять…», лічачи кроки, пройдені від однієї віхи до другої.

Відпочивальники-прибульці аж підстрибують від несподіванки, коли відчувають дотик її рученят. Натужно всміхаючись, вони відходять убік, даючи їй пройти. Ця дівчинка в сарафані з вицвілої рожево-жовтої шотландки, з темним волоссям, зібраним на потилиці жовтою стрічкою, вона як бездоганне типове уособлення дівчинки з Чекайленду. Уся в губній помаді та лаку для нігтів. Грає в якусь милу й чудернацьку старомодну гру.

Розчепіривши пальці, вона проводить руками по стіні, мацає малюнок у рамці, торкається книжкової шафи.

А за вікнами вестибюлю — спалахи й гуркіт. 3 материка злітають феєрверки і, описуючи високу дугу, летять до острова. Таке враження, що готель зазнає артилерійського обстрілу.

Великі вертушки з жовтого та помаранчевого полум’я. Вибухи червоного вогню. Блакитні та зелені смуги й іскри. Гуркіт завжди відстає, як грім відстає від блискавки. І Місті підходить до свого дитинчати й каже:

— Люба, вже почалося. Розкривай очі і йди подивися.

Не розклеюючи очей, Теббі відповідає:

— Мені треба дослідити кімнату, поки всі тут.

Навпомацки рухаючись від незнайомця до незнайомця — а всі вони заклякли, дивлячись у небо, — Теббі рахує свої кроки до вестибюльних дверей та ґанку.

На ваше перше справжнє побачення, коли ти зустрівся з Місті, ти натягнув для неї полотно.

На своєму побаченні Пітер Вілмот і Місті Кляйнман сиділи в бур'янах на великій порожній автостоянці. Було літо, і довкола них кружляли бджоли та мухи. Вони сиділи на картатій ковдрі, яку Місті принесла зі свого помешкання. Узявши із собою свою скриньку з фарбами, зроблену з палевого дерева і вкриту пожовклим лаком, з потемнілими мідними накутниками та завісами, Місті відкинула ніжки і зробила зі скриньки мольберт.

Якщо ти це пам’ятаєш, то гортай уперед.

Якщо пам’ятаєш, бур’яни були такі високі, що тобі довелося їх витоптати, щоб зробити нам гніздечко під сонцем.

Був весняний семестр, і, здавалося, всіх мешканців студентського містечка охопила одна й та сама ідея. Сплести компакт-програвач або ж персональний комп’ютер тільки з травинок та паличок. Або корінців. Чи стручків. У повітрі висів запах гумового клею.

Ніхто не натягував полотен і не малював пейзажів. Бо в цьому не було нічого прикольного. Але Пітер сів на оту ковдру під сонцем. Він розстебнув куртку і задрав край свого мішкуватого светра. А під ним, притиснуте до шкіри грудей та живота, виявилося чисте полотно, прикріплене до підрамника.

Замість того, щоб вдягнути сонцезахисні окуляри, ти обвів очі вугільним олівцем та провів чорну лінію на носі. І вийшов великий хрест посеред твого обличчя.

Якщо ти читаєш це, то знай, що ти бозна-скільки пробув у комі. І цей щоденник аж ніяк не розрахований на те, щоб наводити на тебе нудьгу.

Коли Місті спитала, чому він приніс полотно отак, під одягом, засунувши рамку під светр, Пітер відповів:

— Щоб пересвідчитися, що воно гарно сидітиме.

Отак ти і сказав.

Якщо ти пригадаєш, то дізнаєшся про те, як ти жував стебло трави. Яким воно було на смак. Ти жував його своїми великими та квадратними щелепними м’язами спочатку з одного боку, потім з другого, все жував та жував. Однією рукою ти шарив між бур’янинами, вишукуючи шматочки гравію або грудочки землі.

А всі подруги Місті плели свої ідіотські плетива з трави. Щоб потім зробити з них усілякі пристрої, які будуть достатньо реалістичними, щоб виглядати кумедно і прикольно. І зробити їх так, щоб не слід було пояснювати, що то таке. Бо якщо пристрій не матиме вигляд справжнісінької доісторичної хайтек-системи, то не буде смішно. Іронія не спрацює.

Пітер дав їй чисте полотно і сказав:

— Намалюй що-небудь.

А Місті відказала:

— Тепер. ніхто не малює фарбами. Уже не малює.

А якщо хтось, наскільки їй відомо, і малював, то хіба що своєю кров’ю або спермою. І малював на живих собаках із тваринного притулку або на желатинових десертах тієї чи іншої форми, але на полотні — ніколи.

Та Пітер сказав:

— Б’юсь об заклад, ти й досі малюєш на полотні.

— А чому ти так думаєш? — спитала Місті. — Тому що я відстала від життя? Тому що я не вмію інакше?

А Пітер і каже:

— Просто бери, нехай йому грець, і малюй.

Вважалося, що вони вищі за репрезентативне мистецтво. Вищі за звичайні приємні для ока малюночки. Вони мали опанувати візуальний сарказм. Місті сказала, що вони платять надто багато за те, щоб їх не навчали техніки дієвої іронії. Сказала, що красива картинка не дасть світу нічого нового.

А Пітер і каже:

— Ми ще не досить дорослі, щоб пиво купувати, а ти кажеш, що ми маємо чогось навчити світ.

Лежачи на спині у трав’яному гнізді і підмостивши руку під голову, Пітер мовив:

— Усі зусилля світу будуть марними, якщо ти не маєш натхнення.

Якщо ти, йолопе пришелепуватий, так нічого й не помітив, то скажу, що Місті справді хотіла тобі сподобатися. До речі, і сукню, і сандалі, і обвислий солом’яний бриль — усе це вона вдягла саме для тебе. Якби ти хоч трохи доторкнувся до її волосся, то воно б аж захрустіло від лаку.

Вона вилила на себе