Щоденник - Чак Паланік

На їхнє п’яте справжнє побачення Пітер покривав рогожкою і вставляв у рамку картину, яку щойно написала Місті.

А ти, Пітере, ти все приказував: «Оце те, що треба. Саме та картина. Їй судилося висіти в музеї».

Та картина — то був ландшафтний пейзаж із будинком, оточеним з усіх боків верандою та затіненим деревами. В його вікнах висіли мереживні штори. За парканом з білих кілочків буяли троянди. Крізь промені сонячного світла неслися голубі птахи. З одного кам’яного димаря вилася цівочка диму. Місті та Пітер зайшли до крамниці рамок біля студмістечка, і вона стала спиною до фасадного вікна, щоб ніхто не зазирнув.

Місті й ти.

Вона стояла спиною, щоб ніхто не побачив її картини.

Її підпис був унизу, під парканом з білих кілочків: «Місті-Мері Кляйнман». Бракувадо лише усміхненої пички. І маленького сердечка замість хвостика над буквою «й».

— Хіба що в музеї кічу, — відказала вона. Ця картина була лише покращеним варіантом того, що вона малювала ще з дитинства. І дивитися на неї було навіть неприємніше, ніж споглядати власне зображення, де вона була б намальована огидно товстою й оголеною. Ось воно, тривіальне маленьке серце Місті-Мері Кляйнман. Солодкаво-сиропні мрії бідної, одинокої шестирічної дитини, якою вона залишиться довіку. Її зворушлива й жалюгідна душа з гарненьких фальшивих діамантів.

Маленька банальна таємниця про те, що давало їй щастя.

Місті невпинно позирала через плече — щоб ніхто не піддивився. Щоб ніхто не побачив її справжню, дуже тривіальну і заштамповану душу, намальовану ось тут акварельними фарбами.

А Пітер, дай йому Бог здоров’я, Пітер просто обрізав рогожку і відцентрував на ній картину.

Ти взяв та й обрізав підкладку.

Закріпивши лобзик на верстакові в крамниці, Пітер обрізав рогожку з кожного боку по довжині рамки. Потім поглянув на картину, осміхнувшись одним боком свого обличчя — то великий щелепний м’яз потягнув догори куточок його рота. Злегка піднявши брову на тому ж боці обличчя, він сказав: «У тебе ідеально вийшли поручні на ґанку».

А надворі по тротуару пройшла повз крамницю одна дівчина з мистецької школи. Її найновішим «твором» був плюшевий ведмедик, напханий собачим гівном. Засовуючи його всередину, вона вдягла такі товсті гумові рукавички, що в неї ледь згиналися пальці. Ця студентка твердила, що краса — це омертвіла концепція. Поверхова. Оманлива. Тому вона взялася розробляти нову жилу. Новий аспект класичної дадаїстської теми. У своїй художній студії вона перше випотрошила маленького плюшевого ведмедика, розрізавши його штучне хутро як при розтині у трупарні, щоб потім перетворити нещасну тваринку на мистецький витвір. Гумові рукавички були вимазані смердючим коричневим гівном, тому їй було дуже важко втримати в пальцях голку з червоною хірургічною ниткою. І все це мало назву: «Дитячі ілюзії».

Інші юнаки та дівчата з мистецької школи, діти з багатих родин, діти, які подорожували світом і бачили справжнє мистецтво в Європі та Нью-Йорку, усі вони «творили» в такому ж дусі.

А ще один хлопець у групі Місті, так той мастурбував і намагався наповнити спермою свинку-копилку до кінця навчального року. Він жив на дивіденди з довірчого фонду. Була також одна дівчина, яка випивала темпери різних кольорів, а потім запивала їх сиропом таволги, щоб виблювати на полотно свій шедевр. На заняття вона приїздила на італійському мопеді, який коштував більше, ніж той автопричіп, у якому зростала Місті.

Того ранку в крамниці Пітер припасував докупи кути рамки. Наквацювавши голі пальці клеєм, він просвердлив у кожному куті отвір для шурупа.

І досі стоячи між верстаком та вікном, закриваючи світло, Місті спитала:

— Ти і справді вважаєш, що картина гарна?

І Пітер відповів:

— Ти навіть не уявляєш наскільки…

Так, ти це сказав.

Пітер зауважив:

— Ти застуєш мені світло. Мені погано видно.

— Я не хочу відходити, — пояснила йому Місті. — Бо люди на вулиці можуть помітити.

Усе це собаче лайно, сперма, блювотиння… Водячи різцем по склу, не зводячи очей з маленького ріжучого коліщатка, Пітер, за вухом якого стримів олівець, мовив:

— Навіть коли щось смердить блювотиною, то це ще не значить, що перед тобою — витвір мистецтва.

З тріском розломивши скло навпіл, Пітер сказав:

— Гівно — це естетична банальність. — І розповів, як італійський художник П’єро Манцоні закатував у банки власне гівно, причіпляв бирку «Гівно художника, чистог та — 100 %» — і люди купували його.

Пітер удивлявся у свої зайняті роботою руки так уважно, що Місті теж мимоволі стала вдивлятися і кинула пильнувати вікно. Позаду них дзеленькнув дзвінок. Хтось увійшов до крамниці. На верстат упала ще одна тінь.

Не підводячи очей, Пітер кинув:

— Привіт.

А отой хлопець, що увійшов, відповів йому:

— Привіт.

Пітерів приятель був, мабуть, його ж віку, світловолосий, з клаптиком волосся на підборідді, який, однак, важко було назвати бородою. Іще один студент із мистецької школи. Іще один багатий молодик із острова Чекайленд. Хлопець став поруч, уп’явся на картину, що лежала на верстаті, і посміхнувся такою ж, як у Пітера, кривою посмішкою. Посмішкою людини, яка глузує над тим, що у неї виявили рак. Посмішкою людини, що стоїть перед розстрільною командою, складеною з блазнів, хоча в руках у тих блазнів — справжнісінькі гвинтівки.

Не підводячи очей, Пітер м’яко натиснув на скло і вставив його в нову рамку. І спитав:

— Бачиш, що я мав на увазі, коли розповідав про цю картину?

Приятель поглянув на будинок із круговою верандою, штахетний паркан та голубих птахів. Потім — на ім’я, Місті-Мері Кляйнман. Злегка посміхнувшись, він похитав головою і сказав:

— Так, це і справді будинок Тапперів.

То був будинок, який Місті придумала. Вигадала.

В одному вусі приятеля стирчала одинока сережка. Іще одна фальшива коштовність у стилі чекайленд, притаманному друзям