Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

Джон стиснув її руку.

— Боже, яке щастя! Ходімо куди-небудь далі.

І він майже потяг її цим аж надто дбайливо спланованим парком, шукаючи якого-небудь затишного куточка, де можна посидіти поруч, тримаючись за руки.

— Мабуть, у мене з'явилися суперники?— запитав він, дивлячись на її вії, що нависли над щоками.

— Та є один ідіот, але можеш на нього не зважати.

Джон відчув жаль до ідіота.

— Знаєш, у мене був сонячний удар. Я не написав тобі про це.

— Невже! Було цікаво?

— Ні. Мама була добра, як ангел. А у тебе що?

— Та нічого. Тільки, Джоне, я, здається, з'ясувала причину незлагоди між нашими родинами.

Його серце закалатало.

— Очевидно, мій батько хотів одружитися з твоєю матір'ю, але її перехопив твій батько.

— Он як!

— Мені попалася її фотографія: вона була схована за моїм фото у рамці. Звичайно, якщо він її дуже любив, то це його мусило допекти до живого, правда?

Поміркувавши хвилину, Джон сказав:

— Ні, якщо їй більше подобався мій батько.

— А що, як вони були заручені?

— Якби ми були заручені, і ти відчула, що хтось інший подобається тобі більше, ніж я, можливо, я б збожеволів, але не мав би на тебе ніякого зла.

— А я мала б. Гляди, Джоне, не смій покохати іншу.

— О боже! Та що ти!

— Мені здається, батько ніколи по-справжньому не любив матері.

Джон мовчав. Велові слова, двоє майстрів у клубі!

— Ми ж не знаємо,— провадила Флер,— можливо, це завдало йому великого болю. Може, вона повелася з ним негарно. Адже таке буває.

— Моя мама не могла такого зробити.

Флер знизала плечима.

— Чи багато ми знаємо про наших батьків і матерів! Наша уява змальовує їх у залежності від того, як вони ставляться до нас. Але ж у них були стосунки й з іншими людьми ще до того, як ми народилися,— і, певно, з багатьма людьми. Наприклад, у твого батька було три сім'ї.

— Невже в цьому клятому Лондоні нема місця, де б ми могли бути самі?— вигукнув Джон.

— Тільки в таксі.

— То візьмімо таксі.

Коли вони вмостилися в автомобілі, Флер раптом запитала:

— Ти, мабуть, повернешся в Робін-Гіл? Я б хотіла побачити, де ти живеш, Джоне. Я ночую сьогодні у тітки, але до обіду часу ще багато — встигну з'їздити. Звичайно, до будинку я не буду підходити.

Джон подивився на неї в захваті.

— Чудово! Я покажу тобі його з гайка, де ми нікого не зустрінемо. Поїзд відходить о четвертій.

Бог власності і вірні йому Форсайти, великі й малі, рантьє, службовці, комерсанти, адвокати, так само, як і робітничий люд, ще не відробили своїх семи годин, отож ці двоє молодих Форсайтів четвертого покоління, сівши у ранній поїзд, їхали до Робін-Гіла в порожньому вагоні першого класу, запорошеному й душному, їхали в блаженному мовчанні, тримаючи одне одного за руки.

На станції вони не побачили нікого, крім носіїв та двох-трьох незнайомих Джонові селян, і вони пішли дорогою, де пахло курявою і жимолостю.

Для Джона, який тепер був упевнений в почутті Флер і знав, що їм не загрожує розлука, це була казкова прогулянка, ще прекрасніша, ніж їхні прогулянки на крейдяних горбах чи понад Темзою. Це було кохання в голубому мареві — одна з тих барвистих сторінок життя, де кожне слово й усмішка, кожен легенький дотик руки були наче маленькі золоті, червоні й сині метелики, квіти й пташки, що прикрашають сторінки,— щасливе бездумне спілкування, яке тривало тридцять сім хвилин. Вони дійшли до гайка в той час, коли доять корів. Джон не мав наміру довести Флер до ферми, він хотів тільки знайти таке місце, звідки видно поле, що простягалося до саду, й будинок. Вони пройшли поміж модринами і раптом за поворотом стежки побачили Айріні, яка сиділа на старій колоді.

Кожна людина має багато вразливих місць: можна вдарити її по хребту, вразити її нерви, совість, але найдужче й найдошкульніше можна вразити її почуття гідності. Саме такої урази довелося зазнати Джонові, коли він зіткнувся з матір'ю. Раптом він збагнув, що повівся негарно. З'явитися з Флер відкрито — так! Але привести її потай! Терзаючися соромом, він набрав якнайсамовпевненішого вигляду.

Флер посміхалася трохи визивною посмішкою; на обличчі матері подив швидко змінився спокійним, привітним виразом. Вона озвалася перша:

— Дуже рада вас бачити. Мені приємно, що Джон надумався привезти вас до нас.

— Ми не збиралися підходити до будинку,— бовкнув зопалу Джон.— Я тільки хотів, щоб Флер побачила, де я живу.

Мати спокійно сказала:

— Ходімо до нас, вип'ємо чаю.

Розуміючи, що повівся ще більш нетактовно, Джон почув відповідь Флер:

— Дуже вам вдячна, але мені треба повернутися на обід Я випадково зустрілася з Джоном, і мені захотілося поїхати подивитися на його дім.

Як вона володіє собою!

— Розумію, але ви неодмінно повинні випити з нами чаю. А потім ми відвеземо вас на станцію. Моєму чоловікові буде приємно зустрітися з вами.

Погляд матері, що сковзнув по обличчю Джона, розчавив його, немов хробака. Мати пішла перша, Флер рушила слідом. Джон, наче хлопчисько, подався за жінками, які невимушено