Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

що безглуздих заходів на зразок анулювання державних боргів чи запровадження податку на капітал. Якщо Сомс у що-небудь вірив, то тільки в те, що він називав «англійським здоровим глуздом», тобто в уміння тим чи іншим способом здобути те, чого бажаєш. За прикладом свого батька Джеймса він міг би сказати, що не знає, до чого ми йдемо, але в душі не вірив, що ми до чогось ідемо. Якби це залежало від нього, то хай би взагалі ніхто нікуди не йшов — зрештою, він звичайний англієць, такий, як і всі, що міцно тримається за свій набуток і знає, що ніколи не віддасть його, а якщо й віддасть, то хіба тільки в тому разі, коли одержить натомість що-небудь більш-менш рівноцінне. Його розум виявляв неабиякі еквілібристичні здібності, коли йшлося про матеріальні справи, а його думку про економічне становище Англії важко було заперечити простому смертному. Взяти, наприклад, хоч би його самого! Він людина заможна. А кому від цього яка шкода? Він не сідає за стіл десять разів на день; він їсть не більше, а може, навіть менше за якого-небудь бідняка. Він не витрачає грошей на розпусту; вдихає не більше повітря, вживає лиш трохи більше води, ніж який-небудь механік чи двірник. Щоправда, він живе серед гарних речей, але, створюючи їх, люди мали змогу заробляти гроші, а хтось же повинен користуватися цими речами. Він купує картини, але треба ж заохочувати мистецтво. По суті, він являє собою випадкову протоку, якою плинуть гроші, оплачуючи людську працю. Що в цьому поганого? В його руках гроші обертаються швидше і дають більшу користь, аніж коли б ними порядкувала держава і ціла юрба недбайливих зажерливих урядовців. Що ж до грошей, які він відкладає щороку, то вони йдуть так само в обіг, як і ті, що він витрачає, стаючи акціями тресту водопостачання, чи муніципалітету, чи ще якоїсь потрібної й корисної організації. Держава не дає йому ніякої платні за те, що він відає фінансовими справами — своїми, а також інших людей,— і він робить усе це задарма. Оце і є найпереконливіший аргумент проти націоналізації: приватний власник не одержує ніякої платні і все ж таки кровно зацікавлений у тому, щоб пришвидшити обіг грошей. При націоналізації — якраз навпаки. В країні, що знемагала від бюрократизму, Сомс відчував, що його аргументи звучать дуже переконливо.

Коли він заходив у тиху заводь, його особливо дратувала думка про те, що різні безсоромні трести й монополії скуповують товари і, заволодівши ринком, штучно роздувають ціни. Ці мерзотники компрометують індивідуалістичну систему, це справжні лиходії, і йому навіть втішно бачити, як вони трусяться від страху, що весь цей лад полетить шкереберть і їм увірветься нитка.

Контора «Каткот, Кінгсон і Форсайт» займала перший і другий поверх будинку на правому боці вулиці. Піднімаючися сходами, Сомс думав: «Час уже пофарбувати приміщення».

Його старий клерк Гредмен сидів, як завжди, за величезною конторкою з численними шухлядами. Другий клерк чи, вірніше, півклерка стояв біля нього, тримаючи звіт маклера про інвестування грошей, одержаних від продажу будинку на Браянстон-сквер, що належав Роджерові Форсайту. Сомс узяв звіт і сказав:

— Акції «Ванкувер-Сіті». Гм. Вони сьогодні впали.

Старий Гредмен запобігливо прокректав у відповідь:

— Еге-е ж, але всі акції упали, містере Сомсе. Півклерка вийшов.

Сомс підколов документ до інших паперів і повісив капелюха.

— Я хочу подивитися на свій заповіт і шлюбний контракт, Гредмене.

Старий Гредмен повернувся, наскільки дозволяв його канцелярський стілець, і витяг два документи з лівої нижньої шухляди. Випроставшися, він підвів сиву голову, весь червоний від цього зусилля.

— Копії, сер.

Сомс узяв папери. Його раптом вразила думка, що Гредмен дуже схожий на гладкого рябого собаку, якого вони тримали на ланцюзі в «Притулку», аж поки одного дня Флер наполягла, щоб його пустили на волю, після чого він одразу покусав куховарку, і його застрелили. Якщо спустити з ланцюга Гредмена, чи він теж покусає куховарку?

Стримавши свою легковажну фантазію, Сомс розгорнув шлюбний контракт. Він не переглядав його ось уже вісімнадцять років, відколи змінив заповіт після смерті батька й народження Флер. Він хотів подивитися, чи є в ньому слова «поки перебуває під опікою свого чоловіка». Так, слова ці були. Проценти з п'ятнадцяти тисяч фунтів (які він сплачує їй, не вираховуючи прибуткового податку), поки вона перебуває з ним у шлюбі, і потім, якщо вона залишиться вдовою, «dum casta» [79] — стародавні й досить гострі слова, вставлені, щоб забезпечити пристойну поведінку матері Флер. Крім того, заповіт закріплював за Аннет тисячу фунтів щорічно з тією самою умовою. Гаразд! Він повернув документи Гредменові який узяв їх, не підводячи голови, крутнувся разом із стільцем, поклав на місце і провадив свої підрахунки.

— Гредмене! Мені не подобається становище в країні. У нас з'явилося забагато людей, позбавлених здорового глузду. Я хочу знайти спосіб, який забезпечить міс Флер від усіх неприємностей, що можуть постати в майбутньому.

Гредмен написав на промокальному папері цифру «2».

— Еге-е ж,— сказав він,— дух у нас неприємний.

— Звичайні запобіжні засоби проти можливих ексцесів не можна вважати достатніми.

— Та ні,— сказав Гредмен.

— Припустімо, що лейбористи прийдуть до влади або станеться щось навіть гірше! Найнебезпечніші люди — це фанатики. Візьміть, наприклад, Ірландію!

— Авжеж,— сказав Гредмен.

— Припустімо, я тепер відпишу їй усе з умовою, що діставатиму прибуток з капіталу, тоді з мене не зможуть узяти нічого, крім процентів, якщо вони, звичайно, не змінять закону.

Гредмен похитав головою й усміхнувся.

— О, вони цього не зроблять,— сказав він.

— Не знаю,— буркнув Сомс— Я їм не довіряю.

— Треба, щоб минуло два роки, сер; лише тоді капітал не обкладається податком на спадок.

Сомс пирхнув. Два