Японський коханець - Ісабель Альєнде
Джеймсові виповнилося сімнадцять років, і того ж дня його забрали під конвоєм двох озброєних солдатів, без жодних пояснень, однак Такао та Хейдецо передчували біду, бо їхній другий син від самого народження був важкою дитиною, а в таборі батьки весь час мали з ним проблеми. Родина Фукуда, як і решта переселенців; сприйняли своє становище з філософським смиренням, проте Джеймс та інші нісеї, ці американські японці, постійно протестували — спершу, порушуючи, коли тільки могли, встановлені правила, а згодом підбурюючи людей до заколоту. Попервах Такао та Хейдецо приписували це вибуховому характеру хлопця, зовсім несхожого на Чарльза, потім підлітковій нерозважності й нарешті поганій компанії. Комендант табору не раз попереджав їх, що не терпітиме вибриків Джеймса; його запроторювали до камери за бійки, зухвальство, дрібне псування федеральної власності, але жодна така провина не давала достатньо підстав для арешту. За винятком вихваток деяких підлітків-нісеїв, як Джеймс, у Топазі панував зразковий порядок, тут ніколи не траплялося серйозних правопорушень; щонайбільшими були страйк та протести, коли охоронець застрелив старика, який підійшов занадто близько до загорожі й не почув наказу зупинитися. Комендант брав до уваги юний вік Джеймса і піддавався вигадливим спробам Бойда Андерсона його захистити.
Уряд поширив запитальник, єдиною прийнятною відповіддю на який було «так». Всі переселенці віком від сімнадцяти років мусили відповідати. В підступних запитаннях від них вимагалося бути відданими США, воювати в лавах армії хоч би куди їх спорядили (це стосувалося чоловіків) або в допоміжному корпусі (коли йшлося про жінок), а також не коритися імператорові Японії. Для таких ісеїв, як Такао, це означало відмовитися від свого громадянства, не маючи права набути американське, але майже всі на це пішли. Не поставили своїх підписів деякі молоді нісеї, які були американцями й почувалися ображеними. Їх прозвали Ні-ні, уряд вважав їх небезпечними, а японська громада засудила, бо здавна не терпіла скандалів. Серед тих Ні-ні був і Джеймс. Батько, який сприйняв цей арешт як ганьбу, сидів увесь час у бараці й виходив надвір лише до вбиральні. Ітімей приносив йому їжу, а тоді вдруге ставав у чергу, щоб поїсти самому. Хейдецо та Мегумі, також прикро вражені історією з Джеймсом, намагалися жити звичним життям, з високо піднятою головою витримуючи злостиві плітки й осудливі погляди своїх та причіпки табірного начальства. Родину Фукуда, в тому числі й Ітімея, неодноразово допитували, але зрештою ні в чому серйозному не звинуватили завдяки втручанню Бойда Андерсона, котрий, як міг, їх боронив.
— Що буде з моїм братом? — спитала в нього Мегумі.
— Не знаю, Мегумі. Його можуть вислати до Тул-Лейку в Каліфорнії або до Форту Лівенворт у Канзасі — це вирішить федеральний департамент тюрем. Гадаю, його не випустять до кінця війни.
— Ходять чутки, що Ні-ні розстріляють як шпигунів...
— Не вір усьому, що чуєш, Мегумі.
Ця подія непоправно підірвала дух Такао. В перші місяці в Топазі він брав активну участь у житті громади, цілими днями вирощував рослини й виготовляв меблі з пакувальної деревини, яку роздобував на кухні. Коли в їхньому тісному бараці не залишилося вільного місця, Хейдецо нараяла йому робити меблі для інших родин. Він намагався одержати дозвіл навчати дітлахів дзюдо, але йому відмовили. Військовий комендант табору боявся, що Такао прищеплюватиме учням підривні ідеї, а це становило б загрозу для солдатів. Такао потайки і далі тренував синів. Він жив надією, що їх звільнять, лічив дні, тижні й місяці, роблячи позначки в календарі. Йому не йшла з голови несправджена мрія про спільне з Ісаком Беласко квітництво, а ще думки про гроші, які він наскладав і втратив, про домівку, за яку платив роками, а тепер власник намірявся її відібрати. «Десятки років зусиль, праці та сумління, щоб скінчити за колючим дротом, наче злочинець», — з прикрістю повторював Такао. Він зробився відлюдькуватим. Усе дратувало його: юрба, неминучі черги, галас, відсутність особистого життя.
А от Хейдецо в Топазі розквітла. На відміну від інших японок, вона була норовливою дружиною, сперечалася з чоловіком, уперши руки в боки, але дбала про домівку, про дітей, тяжко працювала, вирощуючи рослини, й не підозрювала в собі кипучої натури. В концтаборі було нíколи впадати у розпач або нудьгувати: їй весь час доводилося вирішувати чужі проблеми, сперечатися з властями, щоб домогтися, здавалося б, неможливого. Її діти за загорожею були в безпеці, вона не мусила наглядати за ними — для цього існували вісім тисяч пар очей і військовий контингент. Найбільшою її турботою було підтримати Такао, аби той зовсім не занепав духом; Хейдецо вже не знала, яку ще роботу загадати чоловікові, щоб, заклопотаний якийсь час, він ні про що не думав. Чоловік постарів, різниця в десять років давалася взнаки. Вимушена неможливість інтимного життя поставила крапку в пристрасті, яка доти пом’якшувала незгоди. Любов заступили дратівливість з його боку і терплячість — з її. Соромлячись дітей, з якими жили в одній кімнаті, вони намагались не торкатися одне одного, лежачи на вузькому ліжку, і легкість їхніх взаємин поволі згасала. Такао зробився замкненим, озлобленим, а Хейдецо відкрила в собі потяг до громадської роботи й задатки лідера.
Мегумі Фукуда менше ніж за два роки одержала три пропозиції шлюбу, і ніхто не міг пояснити, чому вона їх відкинула, за винятком Ітімея, котрий був поштарем між сестрою та Бойдом Андерсоном. В цьому житті дівчина мала два бажання: стати лікарем і вийти заміж за Бойда — саме в такому порядку. В Топазі вона без жодних зусиль закінчила середню школу й одержала диплом з відзнакою, однак вища освіта була їй недоступна. Деякі університети на сході країни приймали обмежену кількість студентів японського походження — кращих із кращих, які пройшли відбір у концтаборах і до того ж могли отримувати державну стипендію, але через історію з Джеймсом, що стала тавром для родини Фукуда, Мегумі не мала жодного шансу. Крім того, вона не могла залишити родину, бо за відсутності Чарльза почувалася відповідальною за молодшого брата й батьків. Тим часом працювала в шпиталі разом із лікарями та медсестрами, набраними з-поміж в’язнів. Її шефом був такий собі Френк Делілло — білий, років за п’ятдесят, пропахлий потом, тютюном та віскі, невдаха в особистому житті, але тямущий і самовідданий професіонал, який узяв Мегумі під своє крильце з першого дня, коли дівчина з’явилася в шпиталі у плісированій спідниці та накрохмаленій блузці, щоб її, як вона висловилася, прийняли ученицею. Тоді обоє — і лікар, і Мегумі — щойно прибули до Топазу.
