Японський коханець - Ісабель Альєнде
— Після війни я вступлю до медичного, — сказала йому дівчина.
— Це може забрати більше часу, ніж ти гадаєш, Мегумі. Попереджаю, тобі буде нелегко стати лікарем. Ти жінка, до того ж японка.
— Я така ж американка, як і ви.
— Гаразд, нехай так. Тримайся мене, і ти чогось навчишся.
Мегумі сприйняла його слова буквально. Не відходячи ні на крок від Френка Делілло, навчилася зашивати рани, накладати шини, лікувати опіки та приймати пологи — нічого складного, бо у важких випадках пацієнтів відправляли до лікарень у Дельті або Солт-Лейк-Сіті. Робота забирала десять годин на добу, але вечорами вона іноді примудрялась зустрічатися з Бойдом Андерсоном за сприяння Френка Делілло, єдиної втаємниченої людини, крім Ітімея. Незважаючи на ризики, закохані впродовж двох років втішалися таємною любов’ю, і доля сприяла їм у цьому. Гола земля не давала можливості десь сховатися, хоча молоді нісеї вигадували найрізноманітніші способи ошукати пильність батьків і втекти від нескромних поглядів. Однак Мегумі не випадало їх наслідувати, адже Бойд не міг, як той заєць, кривуляти між поодиноких кущів у мундирі, з каскою та гвинтівкою. Казарми, контори й житла білих, де парочка влаштувала б собі гніздечко, були відокремлені від табору, і Мегумі нізащо не потрапила б туди, якби не Френк Делілло, який не тільки дістав їй перепустку, а й передбачливо залишав свою кімнату. Там, серед безладу та бруду, в якому жив Делілло, серед повних недопалків попільниць і порожніх пляшок, Мегумі розпрощалася з цнотою, а Бойд спізнав неземне блаженство.
Прищеплена Ітімею батьком любов до садівництва в Топазі зміцніла. Чимало переселенців, які доти заробляли на хліб, вирощуючи різні рослини, одразу вирішили зайнятися городництвом, і ні пустельний краєвид, ні безжальний клімат не змусили їх відступити. Вони поливали свої рослини жменями, рахуючи кожну краплю води, захищали паперовими накриттями влітку й розпалювали біля них багаття, щоб зігріти, взимку, коли лютував мороз. Так їм вдалося буквально вирвати у пустелі овочі та фрукти. В їдальнях ніколи не бракувало харчів, можна було з’їсти тарілку й наповнити її вдруге, та якби не рішучість цих людей, пожива складалася б із самих консервів. «У бляшанках нічого доброго для здоров’я не росте», — казали вони. В учбові години Ітімей був у школі, а решту часу проводив на городі. Невдовзі прізвисько зелені пальці замінило йому ім’я, бо все, до чого він доторкався, проростало й буяло. Ввечері, відстоявши двічі чергу до їдальні, старанно оправляв казки та шкільні тексти, які далекі вчителі надсилали маленьким нісеям. Послужливий задумливий хлопчик міг годинами нерухомо дивитися на фіолетові гори на тлі блакитного неба, поринувши в свої думки та почуття. Люди казали, що він має покликання ченця і в Японії був би послушником в якомусь буддистському монастирі. Хоча віра Оомото відкидала прозелітизм, Такао настирливо втовкмачував її Хейдецо й дітям, однак єдиним, хто ревно прихилився до неї, був Ітімей, бо ця релігія відповідала його вдачі й сформованим змалку уявленням про життя. Він виконував обряди разом із батьком і ще одним подружжям ісеїв з іншого бараку. В таборі відбувалися буддистські відправи, а також служби християн різних конфесій, однак до Оомото належали тільки вони; Хейдецо зрідка супроводила їх, але робила це знехотя; Чарльза та Джеймса ніколи не цікавили батькові вірування, а Мегумі — вжахнувши своїм вчинком Такао й здивувавши Хейдецо — навернулася до християнства. Вона пояснила це віщим сном, в якому бачила Ісуса.
— Звідки ти знаєш, що то був Ісус? — Такао аж пополотнів од гніву.
— А хто б іще міг бути з терновим вінцем на голові? — озвалася дочка.
Їй довелося відвідувати заняття з релігії, які вів пресвітеріанський пастир, і взяти участь у приватній церемонії конфірмації, на якій були присутні лише Ітімей, котрий прийшов з цікавості, та Бойд Андерсон, до глибини душі зворушений цим проявом любові. Пастир звичайно зрозумів, що навернення дівчини має відношення радше до охоронця, ніж до християнства, проте не висловив жодних заперечень. Він благословив їх, подумки запитуючи себе, в якому кутку світу знайде прихисток ця пара.
Аризона
У грудні тисяча дев’ятсот сорок четвертого року, за кілька днів до того, як Верховний Суд одноголосно ухвалив, що громадяни США будь-якої культурної традиції не можуть бути заарештовані безпідставно, військовий комендант Топазу, супроводжуваний двома солдатами, вручив Хейдецо Фукуді згорнутий трикутником прапор і прикріпив на груди Такао медаль на фіолетовій стрічці, а тим часом від погребових звуків сурми перехопило подих сотням людей, які зібралися навколо родини, щоб ушанувати загиблого в бою Чарльза Фукуду. Хейдецо, Мегумі та Ітімей плакали, тоді як лице Такао залишалося непроникним. За роки перебування в таборі на його обличчі застигла ієратична маска зверхності, хоча зіщулена фігура та обачливе мовчання виказували людину зломлену, на яку він перетворився. У п’ятдесят два роки нічого не залишилося від його вміння радіти пагону якоїсь рослини, від тонкого почуття гумору, від завзяття, з яким Такао будував майбутнє своїх дітей, від стримуваної ніжності в стосунках з Хейдецо. Героїчна самопожертва Чарльза, старшого сина, який мав утримувати родину, коли батькові це вже буде не до снаги, стала ударом, що зломив Такао. Чарльз загинув в Італії, як сотні інших американських японців з 442 піхотного полку, відомого як батальйон Пурпурових сердець завдяки неймовірній кількості медалей за мужність. Цей сформований винятково з нісеїв полк був удостоєний найбільшої кількості нагород у військовій історії США, але це не могло розрадити родину Фукуда.
14 серпня тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року Японія капітулювала, і концентраційні табори почали закривати. Родині Фукуда видали по двадцять п’ять доларів і по квитку на поїзд до Аризони. Як і решта переселенців, вони ніколи не згадуватимуть на людях роки приниження, коли були поставлені під сумнів їхні відданість та патріотизм: життя без честі нічого не варте. Shikata ga nai. Нічого не вдієш. Їм не дозволили повернутися до Сан-Франциско, та вони й не мали потреби туди їхати. Такао втратив право оренди землі, яку раніше обробляв, і найому колишньої оселі; нічого не залишилося й від його заощаджень та грошей, які дав Ісак Беласко. В грудях у Такао постійно шуміло, він без перестану кашляв, ледве витримував біль у спині й почувався нездатним повернутися до тяжкої сільської праці — єдиного заняття, доступного чоловікові його стану. Він мов заціпенів, хистке становище родини, здавалося, не надто турбувало
