Японський коханець - Ісабель Альєнде
— Коли Натаніель захворів, адвокатську контору Беласко очолив Ларрі, — вела далі Альма. — Від самого початку він добре справлявся. Тож після смерті чоловіка я змогла передати фінансові справи родини синові й зайнятися фундацією Беласко, що ледь животіла. Громадські парки чахнули, засмічені нечистотами, шприцами та використаними презервативами. Там оселилися жебраки зі своїми візками з брудним манаттям і картонними накриттями. Я не розуміюся на рослинах, але взялася за сади з любові до свого свекра та свого чоловіка. Для них це була священна місія.
— Здається, всі мужчини у вашій родині мають добре серце, Альмо. Таких людей у світі небагато.
— У світі чимало добрих людей, Ірино, просто вони скромні. Натомість лихі люди галасливі, тому й більш помітні. Ти мало знаєш Ларрі, проте якщо колись потребуватимеш чогось, а мене не буде поряд, не вагаючись, звернися до нього. Мій син добра людина, він не підведе.
— Він такий серйозний, що я навряд чи наважуся його потурбувати.
— Він завжди був серйозним. У двадцять років здавався п’ятдесятилітнім, але завмер у цьому віці й постарів у ньому. Ти тільки уяви: на всіх фотографіях у нього завжди заклопотане обличчя й опущені плечі.
Ганс Фойгт запровадив просту систему, за якою мешканці Лак-хаузу могли оцінювати працю співробітників, і звернув увагу, що Ірина завжди отримувала найвищі оцінки. Фойгт здогадувався, що її секрет полягав у тому, щоб тисячу разів вислуховувати ту саму історію так, ніби чує її вперше; ці історії старики повторювали, щоб упорядкувати минуле й створити прийнятний образ себе самих, стираючи докори сумління та підносячи власні чесноти, справжні й вигадані. Ніхто не хоче скінчити життя, маючи звичайне минуле. Однак Іринин підхід був більш складним: для неї кожна стара людина в Лак-хаузі була двійником її діда та баби, Костеа й Петрути, до яких вона зверталася ввечері, перш ніж заснути, благаючи, щоб не полишали її саму в темряві, як не полишали в дитинстві. Дівчинка росла у них, в закинутому молдавському селі, де вони обробляли клапоть непіддатливої землі й куди не доходили відблиски прогресу. Більшість населення жила по селах, обробляючи землю так, як це робили їхні предки століття тому. Ірині виповнилося два роки, коли в тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятому впав Берлінський мур, і чотири, коли розпався Радянський Союз і її республіка стала незалежною країною — ці дві події не мали жодного значення для дівчинки, але викликали жаль у діда з бабою та їхніх сусідів. Всі згоджувалися на тому, що за комунізму вони так само жили в злиднях, але харчів не бракувало і їм ніщо не загрожувало, а незалежність принесла лише розруху та запустіння. Ті, хто могли податися далеко, так і вчинили, і серед них Радміла, Іринина мати; в селі залишилися старики й діти, яких батьки не могли взяти з собою. Ірина пам’ятала діда та бабу, скоцюрблених над грядками з картоплею, зморшкуватих через серпневе сонце та січневі морози, геть стомлених, слабосилих, зневірених. Вона виснувала, що сільське життя згубне для здоров’я. Для стариків дівчинка була причиною не здаватися, їхньою єдиною втіхою, крім терпкого домашнього червоного вина, що допомагало якийсь час опиратися самотності та суму.
Вдосвіта, перш ніж попростувати до школи, Ірина носила з колодязя відра з водою, а ввечері, перед тим, як з’їсти тарілку юшки з куснем хліба, рубала дрова для пічки. Вона важила п’ятдесят кілограмів у зимовому одязі та чобітках, але була сильна, як новобранець, і могла, підхопивши Кеті — свою улюбленку серед підопічних — перенести її, наче немовля, з інвалідного візка на диван або до ліжка. Своїми мускулами завдячувала відрам з водою та сокирі, а тим, що взагалі жила на цьому світі, — святій Параскеві, покровительці Молдавії, посередниці між землею та блаженними на небі. В дитинстві, вклякнувши навколішках перед іконою святої, вона молилася разом із дідом та бабою; вони просили в святої, щоб уродила картопля і кури були здорові, щоб оборонила від лиходіїв і військових, молилися за свою слабку країну й за Радмілу. Дівчинці свята в голубій опоні, із золотим німбом та хрестом у руці здавалася більш реальною, ніж мати на побляклому знімку. Ірина не сумувала за нею, проте тішила себе думкою, що одного дня Радміла повернеться з сумкою, повною подарунків. Вона нічого не знала про матір до восьми років, коли дід з бабою одержали від далекої дочки трохи грошей і швидко витратили їх, щоб не викликати заздрість сусідів. Ірина відчула себе ошуканою, бо мати не прислала нічого їй особисто, навіть записки не написала: в конверті були тільки гроші й пара фотографій незнайомої жінки з освітленим перекисом водню волоссям і суворим обличчям, анітрохи не схожої на дівчину з фотографії, яку старі тримали поряд із іконою святої Параскеви. Згодом гроші почали надходити два-три рази на рік, полегшуючи їхню скруту.
Драма Радміли мало відрізнялася від долі тисяч молдавських дівчат. В шістнадцять років вона завагітніла від російського солдата, полк якого проходив через їхнє село і про якого дівчина ніколи більше не чула. Ірину вона народила, бо не зважилася на аборт, і при першій нагоді втекла якнайдалі. Минуть роки, і Радміла, щоб убезпечити дочку від мінливостей цього світу, розповість їй подробиці своєї одіссеї зі склянкою горілки в руці та іншими двома в шлунку.
Одного дня до села завітала якась городянка, щоб набрати сільських дівчат для роботи покоївками в іншій країні. Вона запропонувала Радмілі шанс, який дається раз у житті: паспорт, квиток, легку роботу й добру платню. Запевняла дівчину, що тільки на чайових можна накопичити достатньо грошей, щоб менше ніж за три роки купити дім. Не звертаючи уваги на розпачливі застороги батьків, Радміла сіла в поїзд разом зі звідницею, не підозрюючи, що опиниться в пазурах турецьких сутенерів у одному з борделів Аксарая[12] в Стамбулі. Впродовж двох років вона жила під замком, обслуговуючи по тридцять-сорок чоловіків за день, щоб сплатити борг за квиток, який ніяк не зменшувався, бо з неї вираховували гроші за житло, їжу, душ та презервативи. Дівчат, які опиралися, мітили синцями, порізами, опіками або мертвих знаходили вдосвіта в якомусь завулку. Втекти без грошей та документів було неможливо, їх тримали замкненими, вони не знали мови, району, а тим паче міста; ті, кому вдавалося вислизнути від сутенерів, наражалися на поліцаїв, котрі були найнастирнішими клієнтами, яких доводилося вдовольняти задарма. «Одна дівчина вистрибнула з вікна на третьому поверсі й залишилася напівпаралізованою, але її не увільнили від роботи, — провадила далі Радміла мелодраматичним
