Японський коханець - Ісабель Альєнде

і тисячу поранених, і менш ніж за добу змінив ізоляціоністські погляди американців. Президент Рузвельт оголосив війну Японії, а за кілька днів Гітлер і Муссоліні, союзники Імперії Сонця, що сходить, оголосили війну США. Країна мобілізувалася для війни, яка вже вісімнадцять місяців знекровлювала Європу. Масова реакція жаху, що її напад Японії викликав серед американців, підживлювалася істерією преси, яка попереджала про неминуче вторгнення «жовтих» на Тихоокеанське узбережжя. Існуюча понад сторіччя ненависть до азіатів посилилася. Японців, які багато років жили в країні, їхніх дітей та онуків стали підозрювати в шпигунстві й у співробітництві з ворогом. Невдовзі розпочалися облави та арешти. Достатньо було виявити в човні короткохвильовий радіоприймач — єдиний засіб зв’язку рибалок з берегом, щоб заарештувати власника. Динаміт, за допомогою якого селяни очищали поля від стовбурів та кам’яних брил, слугував доказом терористичної діяльності. Конфісковували геть усе — від мисливських рушниць до кухонних ножів і металевих інструментів, а ще біноклі, фотоапарати, обрядові статуетки, церемонійні кімоно, документи чужою мовою. Через два місяці Рузвельт підписав розпорядження з міркувань військової безпеки вивезти всіх осіб японського походження з Тихоокеанського узбережжя — Каліфорнія, Орегон, Вашингтон — де існувала загроза вторгнення японської армії. Військовою зоною проголошувалися також Арізона, Айдахо, Монтана, Невада та Юта. Армії надавалися три тижні на будівництво необхідних пристановищ.

У березні Сан-Франциско прокинулося обклеєне оголошеннями про евакуацію японського населення, сенсу яких Такао й Хейдецо не могли второпати, але Чарльз їм усе розтлумачив. До від’їзду заборонялося без спеціального дозволу віддалятися від своїх домівок далі, ніж на вісім кілометрів; крім того, від восьмої вечора до шостої ранку вони мусили дотримуватися комендантської години. Власті почали вдиратися в оселі й конфісковувати майно; заарештовували й вивозили в невідомому напрямку впливових людей, які могли підбурювати до зради — голів громад, директорів підприємств, викладачів, священиків; вдома залишалися безпорадні жінки та діти. Японці мусили швидко розпродати за втратними цінами майно та позачиняти крамнички. Невдовзі ці люди виявили, що їхні банківські рахунки заблоковані, а самі вони розорені. Квітництво Такао Фукуди й Ісака Беласко так і не стало реальністю.

У серпні переселили понад сто двадцять тисяч чоловіків, жінок і дітей; стариків витягали з лікарень, малюків — із сиротинців, а психічнохворих — з притулків: всіх їх кинули до концентраційних таборів у місцевостях, віддалених від внутрішніх регіонів країни; а тим часом у містах залишилися химерні квартали з безлюдними вулицями та порожніми будинками — там никали кинуті амулети й примарні духи предків, які дісталися Америки разом із емігрантами. Цих заходів було вжито, щоб убезпечити Тихоокеанське узбережжя, а водночас і японців, які могли стати жертвами гніву решти населення; йшлося про тимчасове вирішення проблеми, і керувалися при цьому міркуваннями гуманності. Таким був офіційний дискурс, однак мова ненависті вже поширилася. «Гадюка завжди гадюка, хоч би де вона відкладала яйця. Американський японець, народжений від японських батьків, вихований в японських традиціях, який живе у запозиченому в Японії середовищі, неодмінно, за найрідшими винятками, зростає як японець, а не як американець. Всі вони вороги». Досить було мати народженого в Японії прадіда, щоб потрапити до категорії гадюк.

Щойно Ісак Беласко дізнався про переселення, він прийшов до Такао запропонувати допомогу й запевнити, що від’їзд триватиме недовго, бо переселення є антиконституційним і порушує принципи демократії. Японський компаньйон відповів гостеві доземним поклоном, глибоко зворушений дружбою цього чоловіка, адже за останні тижні його родина терпіла образи, зневагу та агресію з боку інших білих. Shikata ga nai[10], відказав Такао. Таким було гасло його одноплемінників у годину лихоліття. А що Беласко наполягав, він наважився попросити про особливу послугу: аби Ісак дозволив закопати меч роду Фукуда в саду в Сі-Кліффі. Такао вдалося схоронити зброю від агентів, які обшукували дім, але її належало переховати в надійніше місце. Меч був свідченням мужності його предків, які проливали кров за імператора, і не можна було допустити, щоб з нього глумилися.

Того ж вечора родина Фукуда в білих кімоно послідовників Оомото з’явилася в Сі-Кліффі, де їх зустріли Ісак і Натаніель — обидва в темних костюмах, на головах ярмулки, які вони напинали в тих виняткових випадках, коли йшли до синагоги. Ітімей у прикритому шматкою кошику тримав кота, якого передав Альмі на тимчасове зберігання.

— Як його звати? — поцікавилася дівчинка.

— Неко. По-японськи, це кіт.

Ліліан з дочками в одній з віталень частувала чаєм Хейдецо та Мегумі, а Альма, не розуміючи до пуття, що відбувається, але відчуваючи урочистість миті, скрадалася в тіняві дерев за чоловіками, не випускаючи з рук кошик із котом. Чоловіки, підсвітлюючи стежку парафіновими світильниками, спустилися пагорбом до невеликої ями, виритої в тому місці, звідки добре було видно море. Попереду йшов Такао, тримаючи перед собою загорнутий у білий шовк меч, за ним простував Чарльз із металевим футляром, покликаним уберегти зброю, далі йшли Джеймс та Ітімей, а Ісак з Натаніелем замикали процесію. Такао, не ховаючи сліз, молився кілька хвилин, а тоді поклав меч до футляра, який тримав старший син, й став навколішки, схиливши голову до землі; тим часом Чарльз і Джеймс опустили катану в яму, а Ітімей закидав її жменями землі. Потім усі разом засипали яму й лопатами зрівняли схованку із землею. «Завтра я посаджу тут хризантеми, щоб означити місце», — уривчастим від хвилювання голосом мовив Ісак Беласко, допомагаючи Такао підвестися.

Альма не насмілилася підбігти до Ітімея, бо інтуїція підказала їй, що жінкам заборонено брати участь у цій церемонії. Вона зачекала, коли чоловіки зайшли в дім, а тоді, вчепившись в Ітімея, потягнула товариша в темний закуток. Хлопчик пояснив їй, що не прийде наступної суботи ані іншого дня, і це триватиме якийсь час, можливо, кілька тижнів або й місяців, і що їм так само невільно розмовляти по телефону. «Але чому? Чому?» — кричала Альма, термосячи його, однак Ітімей не міг їй відповісти. Він і сам не знав, чому вони мають виїздити й куди.

Жовта загроза

Фукуда замурували вікна своєї оселі й знадвору повісили на двері замок. Вони наперед сплатили оренду за рік, а ще внесок, щоб викупити дім, щойно з’явиться можливість записати його на Чарльза. Пороздарювали все, що не змогли або не схотіли продати, бо спекулянти давали два-три долари за речі, які коштували в двадцять разів дорожче. Вони мали обмаль часу, щоб розпорядитися майном, спакувати по валізі на кожного, приготувати носильні речі та прийти до автобусів ганьби. Мусили з’явитися добровільно, інакше їх могли заарештувати й звинуватити в шпигунстві й зраді під час війни. Вони приєдналися до сотень