Японський коханець - Ісабель Альєнде

3 грудня 1986 року

Вчора ми говорили про Топаз, і я не сказав головного, Альмо: не все було погано. Ми мали свята, займалися спортом, мистецтвом. Їли індика на День подяки, прикрашали бараки на Різдво. З волі нам надсилали ласощі, іграшки, книжки. Мама весь час укладала якісь плани, її поважали, і білі також. Мегумі була закохана, і їй дуже подобалася робота в шпиталі. Я малював, садив рослини, лагодив поламані речі. Уроки були такими короткими й легкими, що навіть я діставав добрі оцінки. Я майже цілими днями бавився; там було багато дітлахів і сотні бездомних, схожих одні на одних собак з короткими лапами й шорсткою шерстю. Найбільше потерпали батько та Джеймс.

Після війни люди з таборів роз’їхалися по країні. Молодь почала жити самостійно, ізоляція, що нагадувала кепську пародію на Японію, скінчилася. Ми зробилися часткою Америки.

Я думаю про тебе. Коли зустрінемося, я приготую чай, і ми поговоримо.

Іті

Ірина, Альма та Ленні

Дві жінки снідали в ротонді універмагу Нейман Маркус на площі Юніон, освітленій золотавим сяйвом, що пробивалося зі старовинного скляного куполу; вони приходили сюди головним чином заради поповерів, ніжних — щойно з печі — порожнистих булочок з начинкою, які Альма запивала своїм улюбленим рожевим шампанським. Ірина замовляла лимонад, і вони, цокнувшись, пили за радощі життя. Подумки, щоб не образити Альму, Ірина пила також за гроші родини Беласко, завдяки яким вона переживала радість цієї миті: слухаючи приємну музику, серед елегантних відвідувачок, струнких моделей, які, спокушаючи публіку, дефілювали у вбранні від відомих кутюр’є, та послужливих офіціантів у зелених краватках. Це був вишуканий світ — повна протилежність її молдавському селу, нестаткам дитинства та жахам юності. Їли неквапно, втішаючись стравами азійської кухні і раз по раз замовляючи ще поповери. Після другого келиху шампанського спогади Альми оживали; цього разу вона знову згадала Натаніеля, свого чоловіка, присутнього в багатьох її оповідках. В них жінка три десятиліття зберігала живу пам’ять про нього. Сет невиразно пригадував цього змарнілого, схожого на живий кістяк діда із палаючими очима, напівлежачого на пір’яних подушках. Хлопцеві щойно виповнилося чотири роки, коли зболілий погляд діда остаточно згас, але в пам’яті Сета назавжди закарбувалися запахи ліків та евкаліптового відвару в його кімнаті. Альма казала Ірині, що Натаніель був такою ж доброю людиною, як і його батько, Ісак Беласко, і коли чоловік помер, вона знайшла серед його паперів сотні прострочених боргових розписок, бо позичені гроші Натаніелю так ніколи й не повернули, і чітке розпорядження пробачити численних боржників. Альма не була готова вести справи, які Натаніель занедбав під час своєї руйнівної хвороби.

— Мені за все життя ніколи не доводилось турбуватися про гроші. Дивно, еге ж?

— Вам пощастило. Майже всі люди, з якими я стикаюся, мордуються через гроші. Пожильці Лак-хаузу задовольняються найнеобхіднішим, дехто не може купити собі ліків.

— Хіба вони не мають страховки? — здивувалася Альма.

— Страховка покриває лише частину видатків. Якщо родичі не допомагають, містерові Фойгту доводиться вдаватися до спеціального фонду Лак-хаузу.

— Я поговорю з ним. Чому ти не казала мені цього, Ірино?

— Ви не можете вирішити всіх проблем, Альмо.

— Авжеж, але фундація Беласко може подбати про парк Лак-хаузу. Фойгт заощадить купу грошей і зможе витратити їх на пожильців, які найбільше цього потребуватимуть.

— Містер Фойгт знепритомніє у ваших обіймах, коли ви таке запропонуєте, Альмо.

— Який жах! Сподіваюсь, цього не станеться.

— Розповідайте далі. Що ви зробили після смерті чоловіка?

— Я ледь не потонула в паперах, коли раптом звернула увагу на Ларрі. Син обачно тримався в тіні й непомітно для всіх зробився серйозним та відповідальним джентльменом.

Ларрі Беласко одружився зовсім молодим, квапливо та без бучного весілля з огляду на батьківську хворобу й на те, що вагітність Доріс уже кидалась у вічі. Зосереджена на догляді за чоловіком, Альма не мала тоді часу краще познайомитися з невісткою, хоча вони жили під одним дахом, але любила Доріс, бо та — окрім усіх інших чеснот — обожнювала Ларрі й була матір’ю Сета, маленького пустуна, котрий стрибав, наче кенгуру, проганяючи з дому журбу, та Пауліни, спокійної дівчинки, яка сама себе розважала й, здавалося, нічого не потребувала.

— Так само, як мені ніколи не доводилось турбуватися про гроші, я ніколи не переобтяжувала себе домашніми клопотами. Моя свекруха, попри сліпоту, до останнього подиху дбала про будинок у Сі-Кліффі, а потім ми найняли управителя. Він нагадував пародію на цих типів в англійських фільмах. Був такий пихатий, що в родинному колі ми гадали, що він з нас глузує.

Альма повідала, що управитель працював у Сі-Кліффі одинадцять років і пішов від них після того, як Доріс насмілилася дати йому кілька порад. «Вона або я», — заявив чоловік Натаніелю, який уже не підводився з ліжка й не мав сил сперечатися на такі теми, але саме він приймав на роботу працівників. Вислухавши ультиматум, Натаніель зробив вибір на користь запальної невістки, котра — попри молодість і семимісячний живіт — виявилася доброю господинею. В часи Ліліан господарство велося залюбки і з великою часткою імпровізації, а з управителем єдиними помітними змінами були запізнення в подачі страв на стіл і похмуре обличчя кухаря, який його не терпів. Під невблаганною диригентською паличкою Доріс будинок перетворився на взірець прецизійності, де ніхто не почувався особливо зручно. Ірина бачила підсумки її діяльності: кухня нагадувала стерильно чисту лабораторію, дітям не дозволялося заходити до віталень, шафи пахли лавандою, простирадла крохмалили, щоденна їжа складалася з фантастичних страв у мікроскопічних порціях, букети квітів раз на тиждень поновляла професійна флористка, але вони надавали будинку не святкового вигляду, а похоронної урочистості. Єдиним, що пощадила чарівна паличка домоуправління, була порожня кімната Альми, перед якою Доріс