Японський коханець - Ісабель Альєнде

мовчання батьків та брата. Дядько з тіткою намагалися вберегти її від поганих новин, що надходили з Європи, а надто тих, що стосувалися долі євреїв. Альма запитувала про рідних, але мусила задовольнятися химерними відповідями, тож війна для неї набувала забарвлення легенд про короля Артура, які вона читала колись з Ітімеєм у вкритій виткими рослинами альтанці. Тітка Ліліан запевняла, нібито листи не доходять через проблеми з поштовим зв’язком у Польщі, а у випадку Самуеля посилалася на заходи безпеки в Англії. Мовляв, той виконує надзвичайно важливі й небезпечні таємні завдання у британських ВПС, а тому повинен зберігати мовчанку. Не могла ж вона розповісти небозі, що літак її брата був збитий над Францією. Ісак показував Альмі наступи та відступи союзників, позначаючи їх шпильками на карті, проте йому бракувало мужності сказати дівчинці правду про її батьків. Відтоді, як Менделів позбавили майна та запроторили до жахливого варшавського гетто, він не мав про них жодних звісток. Ісак значними грошовими сумами підтримував організації, які намагалися допомагати людям з гетто, і знав, що між липнем та вереснем тисяча дев’ятсот сорок другого року нацисти депортували понад двісті п’ятдесят тисяч євреїв; знав він і те, що тисячі з них потерпали через виснаження й хвороби. Заґратований мур, що відокремлював гетто від міста, не був повністю непроникним, певні способи зв’язку існували: туди контрабандою потрапляли деякі харчі та ліки, а звідти виходили страхітливі знімки агонізуючих від голоду дітей. І якщо всі намагання розшукати Альминих батьків виявилися марними, а літак Самуеля впав, залишалося вважати їх мертвими, проте, не маючи безперечних доказів цього, Ісак Беласко не хотів завдавати болю небозі.

Якийсь час Альма, здавалося, призвичаїлася до родичів та будинку в Сі-Кліффі, однак, досягнувши зрілості, знову зробилась похмурою дівчинкою, як тоді, коли щойно прибула до Каліфорнії. Вона рано розвинулася, і перша атака гормонів збіглася з відсутністю Ітімея, яка невідомо скільки могла тривати. Їй було десять років, коли вони розсталися, пообіцявши одне одному бути разом — подумки й завдяки листуванню; одинадцять — коли листи стали надходити дедалі рідше; дванадцять — коли відстань зробилася неподоланною, й Альма змирилася з тим, що втратила Ітімея. Вона слухняно навчалася в школі, яку ненавиділа, поводилася так, аби виправдати сподівання названих батьків, намагалася залишатися непомітною, щоб уникнути сентиментальних запитань, здатних збудити бурю непокори й туги, що вирувала в ній. І тільки Натаніеля їй не вдавалося ошукати бездоганною поведінкою. Хлопець шостим чуттям угадував, коли сестра в перших зачинялася в шафі, приходив навшпиньках з іншого крила будинку й пошепки — щоб не розбудити батька, який мав чуткий слух і сон — благав її вийти зі схованки, а тоді загортав у ковдру в ліжку та залишався біля неї, поки Альму змагав сон. Натаніель також був розважливим у вчинках, хоча в його душі вирувала буря. Залишалися лічені місяці до того дня, коли, закінчивши коледж, він, не здатний опиратися батьковій волі, повинен був вирушити до Гарварда, де мав вивчати юриспруденцію. Мати хотіла, щоб Натаніель навчався на юридичному факультеті у Сан-Франциско замість робити це на іншому краю континенту, однак Ісак Беласко наполягав, що хлопцеві слід поїхати з дому, як вчинив він сам у його віці. Син мусить стати відповідальним, добропорядним чоловіком, про яких кажуть mensch[14].

Намір Натаніеля поїхати до Гарварда Альма сприйняла як особисту образу й додала брата в перших до списку людей, які її кинули: спочатку брат і батьки, потім Ітімей, а тепер він. Дівчина вирішила, що така її доля — втрачати тих, кого найбільше любить. Вона й досі була прив’язана до Натаніеля, як того першого дня в Сан-Франциско, коли на причалі вчепилася в його руку.

— Я писатиму тобі, — запевняв Натаніель.

— Те саме казав Ітімей, — сердито озвалася вона.

— Ітімей у таборі для інтернованих осіб, а я буду в Гарварді.

— Це ще далі, адже це у Бостоні?

— Я приїздитиму на канікули, щоб бути з тобою, присягаюся.

Хлопець готувався до від’їзду, Альма ж никала за ним по дому, мов тінь, вигадуючи підстави, щоб його затримати, а коли це не вдалося, вигадуючи приводи менше його любити. У вісім років вона по-дитячому до нестями закохалася в Ітімея, Натаніеля ж любила спокійною любов’ю, притаманною старості. В її серці їм належали різні ролі, але обидва були однаково їй необхідні; Альма мала певність, що і без Ітімея, і без Натаніеля не зможе жити. Першого любила пристрасно, весь час хотіла бачити, сховатися з ним від сторонніх очей у повному чудових потаємних місць розкішному саду в Сі-Кліффі, щоб разом опановувати неуникну мову пестощів. Відколи Ітімей перебував у Топазі, вона вдовольнялася спогадами про сад і списаними дрібними літерами, повними зітхань листами. У цьому віці вона вже виявляла фанатичну впертість у питаннях любові. А от з Натаніелем їй не спадало на думку ховатися в саду. Вона ревниво любила брата в перших, гадала, що знає його як ніхто, вони спали, взявшись за руки ночами, коли він витягав її з шафи; Натаніель був її повірником, близьким другом. Вперше завваживши у себе на білизні темні плями, нажахана Альма дочекалася, коли Натаніель вернеться з коледжу, потягла його до ванної кімнати й показала незаперечний доказ кровотечі. Натаніель мав приблизне уявлення про це явище, але здогадувався, що треба щось вдіяти, і саме йому довелося прийти з тим до матері, бо Альма не наважилася. Хлопець цікавився всім, що стосувалося її. Вона дала йому запасний ключ від шухляди, де зберігала свій щоденник, але Натаніель, і не читаючи його, знав про неї все.

Альма закінчила середню школу на рік раніше від Ітімея. На той час зв’язок між ними урвався, але хлопець був весь час присутній у її житті, бо вона й далі вела щоденник, неперервний монолог якого адресувався Ітімею радше за звичкою, ніж через тугу за ним. Альма змирилася з тим, що не бачить його, проте, не маючи інших друзів, живила в собі любов трагічної героїні спогадами про їхні потаємні ігри в саду. Поки Ітімей від зорі до зорі гарував, наче раб, на буряковому полі, Альма неохоче з’являлася в ролі дебютантки на балах, які влаштовувала тітка Ліліан. Вечірки організовувалися в їхній садибі або на внутрішньому подвір’ї отелю «Палац» з його півстолітньою історією, фантастичним скляним дахом, важкими люстрами та тропічними пальмами у великих вазонах з португальської кераміки. Ліліан заповзялася знайти їй достойного нареченого, певна, що видати заміж Альму буде легше, ніж власних не надто симпатичних дочок, однак небога руйнувала