Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020) - Пауло Коельо

— Й один із них був схожий на твого чоловіка, — докінчила вона по тривалій паузі.

— Цей був він, — відповіла я й вийшла, радіючи, що дозволила дитині всередині себе утнути цю витівку.

 зупинилась перед будинком, не знаючи, що робити. Усе покрив туман, і здавалося, ніби я перебуваю в якомусь попелястому сні, де виринають химерні фігури й тягнуть нас у місця, ще химерніші.

Мої пальці нервово торкалися ключа.

У цій імлі було б неможливо побачити гори з вікна. У домі, либонь, було темно, бо сонце не пробивалося крізь фіранки. У домі, либонь, сумно, бо зі мною немає його.

Я поглянула на годинник. Дев’ята ранку. Необхідно було щось робити, таке, що помогло б мені згаяти час, помогло б чекати.

Чекати. Це був перший урок, який я вивчила, кохаючи. День тягнеться, ти будуєш безліч планів, уявляєш усілякі можливі розмови, обіцяєш собі поводитись інакше в певних речах — і тужиш, тужиш, аж доки не прийде коханий.

А тоді не знаєш, що й казати. Ті години чекання перетворились у напруження, напруження обернулося на страх, а страх змушує встидатися виказати перед коханим жагу.

«Не знаю, чи я повинна увійти». Я пригадала учорашню розмову — цей дім був символом мрії.

Але ж я не могла простояти там цілий день. Набралася сміливості, дістала з кишені ключ і попрямувала до дверей.

— Пілар!

Голос із сильним французьким акцентом доносився з туману. Я радше здивувалася, ніж перелякалась. Це міг бути господар будинку, де ми винайняли кімнату, — та я не пригадувала, щоб назвала йому своє ім’я.

— Пілар! — повторив голос, цього разу вже ближче.

Я подивилась на площу, оповиту туманом. Швидкими кроками наближалася чиясь постать. Туманний кошмар з його химерними фігурами ставав явою.

— Зажди, — мовив силует. — Мені треба поговорити з тобою.

Коли він наблизився, я побачила, що це священник. На вигляд ніби карикатура на панотців з глибинки: низенький, грубенький, кілька сивих волосин безладно лежали на майже лисій голові.

— Привіт! — сказав він, простягаючи руку й широко всміхаючись.

Я здивовано відповіла на вітання.

— От шкода, що все затягнуто туманом, — сказав він, дивлячись на будинок. — Сен-Савен лежить на горі, й з цього будинку відкривається прекрасний краєвид. З вікон можна побачити й долину внизу, й засніжені вершини вгорі. Та ти, певно, вже знаєш.

І тут я збагнула, хто це: настоятель монастиря.

— А що ви тут робите? — спитала я. — І звідки ви знаєте, як мене звати?

— Хочеш увійти? — запитав він, звернувши на інше.

— Ні. Я хочу, щоб ви відповіли на моє запитання.

Він розтер руки, зігріваючись, і всівся на бордюр.

Я сіла поряд. Туман дедалі густішав і врешті закутав церкву, що стояла метрів за двадцять від нас.

Єдиним, що ми могли ще бачити, був колодязь. Мені згадалися слова господині.

— Вона присутня тут, — сказала я тоді.

— Хто?

— Богиня, — відповіла я. — Вона — оця імла.

— А, значить він балакав з тобою про це! — засміявся священник. — Ну, добре, я волію називати її Дівою Марією. Мені так звичніше.

— Що ви робите тут? Звідки ви знаєте, як мене звуть?

— Я прийшов, бо хотів побачити вас обох. Одна людина з групи благовісників розказала мені вчора ввечері, що ви зупинилися в Сен-Савені. А це ж дуже маленьке містечко.

— Він поїхав до семінарії.

Панотець перестав усміхатися й похитав головою з боку в бік.

— Дуже шкода, — мовив він, ніби про себе.

— Шкода — що він захотів відвідати семінарію?

— Ні, його там немає. Я щойно звідти.

Він замовк на декілька хвилин. Я знову пригадала відчуття, з яким прокинулася: гроші, клопоти, дзвінок батькам, квиток на дорогу. Та я дала клятву й мала дотримуватися слова.

Поряд зі мною був священник. У дитинстві я зазвичай про все розповідала священникам.

— Я почуваюся спустошеною, — перервала я мовчання. — Менше ніж тиждень тому я знала, хто я і чого прагну в житті. А тепер здається, ніби потрапила у вихор, і він жбурляє мене з боку в бік, а я нічого не можу вдіяти.

— Тримайся, — мовив панотець. — Це важливо.

Сказане здивувало мене.

— Не бійся, — повів він далі, ніби вгадавши мої думки. — Знай, що Церква потребує нових священників, а він був би прекрасним душпастирем. Але ціна, що йому доведеться заплатити, — дуже висока.

— Та де ж він? Покинув мене тут і поїхав собі до Іспанії?

— До Іспанії? Йому нема чого робити в Іспанії, — відказав панотець. — Його дім — монастир, що за кілька кілометрів звідси. Там його немає. Та я знаю, де зможу знайти його.

Його слова трохи піднесли мій дух, і я знову відчула радість: принаймні він не поїхав геть.

Але панотець уже не був усміхненим.

— Рано радієш, — додав він, знову прочитавши мої думки. — Краще б він повернувся до Іспанії.

Священник підвівся й сказав іти за ним. Ми могли щось розгледіти лише на кілька метрів перед собою, але видавалося, що він знає, куди йде. Ми вийшли із Сен-Савена по тій само дорозі, йдучи по якій позаминулого вечора — чи вже проминуло п’ять літ? — я почула історію Бернадети.