Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020) - Пауло Коельо

«Погляньмо на все практично: гроші», — казала Інша.

Мої кишені були порожні. Слід було вийти з дому, подзвонити батькам (за їхній рахунок) і чекати, доки вони надішлють гроші на зворотну дорогу.

Але сьогодні вихідний, і гроші надійдуть допіру завтра. За що буду їсти? Як пояснити господарям дому, що треба зачекати два дні з моєю оплатою.

«Краще нічого не казати», — відповіла Інша. Звісно, в неї був досвід, вона вміла радити собі в таких ситуаціях. Вона не була закоханим дівчам, що втрачає самовладання, а жінкою, котра завжди знає, чого хоче в житті. Мені треба було залишатися там, ніби нічого не трапилось, ніби він скоро повернеться. А коли надійдуть гроші, розплатитися і їхати геть.

«Дуже добре, — сказала Інша. — Ти знов стаєш такою, як і була. Не піддавайся печалі, бо одного дня ти зустрінеш-таки чоловіка. Такого, якого зможеш кохати без ризику».

Я підійшла до батареї зняти одежу. Вона вже висохла. Треба було дізнатися, яке з тих містечок мало відділення банку, подзвонити, зайнятися справами. Якщо я думатиму про це, то не матиму часу плакати чи сумувати.

І саме тоді я помітила записку:

Я поїхав до семінарії. Поскладай свої речі (ха! ха! ха!), бо сьогодні ввечері їдемо до Іспанії. Повернуся в кінці дня. [24]

І наприкінці приписка: «Кохаю тебе».

Я притисла записку до грудей і почулася водночас жалюгідною та заспокоєною. І помітила, як Інша збентежилася, заскочена знахідкою.

Я теж кохала його. Щохвилини, щосекунди це кохання наростало й змінювало мене. До мене поверталася віра в майбутнє, і — поступово — поверталася віра в Бога.

І причиною всьому — кохання.

«Не хочу більше розмовляти з власними примарами, — пообіцяла я собі, остаточно зачинивши двері перед Іншою. — Впавши з третього поверху, розіб’єшся так само, як від падіння із сотого». Якщо мені вже судилося впасти, нехай це буде зі справжньої висоти.

 е виходь знов, не поснідавши, — сказала господиня.

— Ой, я й не знала, що ви розмовляєте іспанською, — здивовано відповіла я.

— Кордон же близько. Туристи влітку приїжджають до Лурда. Якби я не володіла іспанською, то не змогла б здавати кімнати.

Жінка готувала грінки й каву з молоком. Я почала в душі налаштовуватись, аби перетривати цей день; кожна година буде мені, як рік. Тож і погодилась перекусити, щоб трохи відволіктися.

— І давно ви одружені? — запитала вона.

— Він був моїм першим коханням, — відказала я. Досить було й цих слів.

— Бачиш вершини отам? — провадила жінка далі. — Перше кохання мого життя померло на одній із цих гір. — Але ж ви таки зустріли когось.

— Так, зустріла. І змогла знову бути щасливою. Доля — цікава штука: майже ніхто, кого знаю, не одружився з першим коханням свого життя. А ті, що зразу повиходили заміж, завжди мені кажуть, що втратили щось важливе, не прожили усього того, що треба прожити.

Раптом вона урвала мову.

— Пробач. Я не хотіла тебе образити.

— Та не ображаєте зовсім.

— Я завжди дивлюсь на цей колодязь навпроти. І думаю собі: раніше ніхто не знав, де знайти воду, доки святий Савен не вирішив копати там — і знайшов. Якби він цього не зробив, містечко виросло б десь нижче, біля річки.

— А який стосунок це має до кохання? — запитала я.

— Цей колодязь привабив людей, з їхніми надіями, мріями, конфліктами. Один наважився шукати воду, вода знайшлася, і всі потяглися до неї. Гадаю, що коли відважно шукаємо кохання, то й воно з’являється, і тоді ми притягуємо до себе ще більше любові. Якщо одна людина любить нас, то й усі нас люблять. А от коли ми самотні, самотіємо ще більше. Життя — дивна річ.

— А чи не чули ви про таку собі «Книгу змін»? — поцікавилась я.

— Ні, ніколи.

— Там ідеться про те, що можливо перенести місто, але неможливо перенести колодязь. Закохані зустрічаються, вгамовують свою спрагу, будують дім, ростять дітей коло цього колодязя. Та якщо одне з них вирішить піти геть, колодязь не зможе рушити за ним. Кохання залишається на місці, покинуте, але ж повне тої самої чистої води, що й раніше.

— Ти, доню, говориш, ніби старенька, що багато страждала, — мовила вона.

— Та ні. Я завжди боялась. І ніколи не копала колодязя. А тепер роблю це, й не хочу забувати про небезпеки.

Я відчула, як щось мені муляє в кишені штанів. І коли намацала, серце мені захололо. Я притьмом допила каву.

Ключ. Це був той ключ.

— У цьому містечку жила одна жінка, вона померла й заповіла все семінарії в Тарбі[26], — сказала я. — Ви знаєте, де її будинок?

Жінка розчинила двері й показала. Це була одна з середньовічних споруд на тій маленькій площі; тильним боком цей будинок дивився на долину й гори.

— Двоє панотців провели в ньому майже два місяці, — сказала вона. — І...

Вона