Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020) - Пауло Коельо

Це мало скоро скінчитися. А тоді ми змогли б повернутися до Сен-Савена — самі: я і він.

Тож я співала чисто машинально. Та невдовзі почала відчувати, що вже музика оволодівала мною, ніби вона жила власним життям і була здатною загіпнотизувати мене.

Відчуття холоду минало, і я вже не звертала уваги на дощ і навіть на те, що маю з одежі лише ту, що на мені. Від музики мені ставало так добре, моя душа раділа, я переносилась у часи, коли Бог був так близько й допомагав мені.

Коли я вже геть занурилася в це відчуття, музика припинилась.

Я розплющила очі. Цього разу причиною був не охоронець, а якийсь панотець. Він прямував до священника, що був серед групи. Вони тихо порозмовляли, і панотець відійшов.

Священник обернувся до нас.

— Нам доведеться підносити наші молитви на протилежному березі річки, — сказав він.

Ми мовчки рушили до вказаного місця. Перейшли міст, розташований майже навпроти печери, й опинилися на другому боці. Місце було навіть красивішим: дерева, лука й річка, яка тепер опинилася поміж нами та печерою. Звідси ми могли ясно бачити освітлену статую і співати на повен голос, без побоювання, що заважаємо молитві інших.

Це відчуття, певно, охопило весь наш гурт: люди почали співати голосніше, підвели обличчя вгору й усміхалися під краплями дощу, які стікали по їхніх обличчях. Хтось здійняв руки до неба, й невдовзі вже всі стояли з піднятими руками, похитуючись у такт музиці.

Я намагалася поринути в плин співу, та водночас воліла не випускати з уваги те, що коїлося довкола. Один священник співав іспанською поруч зі мною, і я почала повторювати слова за ним. Це були звернення до Святого Духа, до Діви Марії — аби вони не покидали нас і кожного опромінили своєю благодаттю й могуттю.

— Нехай дар мов зійде на нас, — сказав інший священник, повторюючи фразу іспанською, італійською та французькою мовами.

Що трапилося далі, я чітко й не зрозуміла. Кожен із цих людей почав говорити якоюсь мовою, що не належала до жодних відомих мов. Це було радше белькотіння, ніж мова, — зі словами, що, здавалося, виходили з самої душі й не мали логічного змісту. Я тут-таки пригадала нашу розмову в церкві, коли він розповідав мені про одкровення, — про те, що будь-яка мудрість полягала в умінні слухати власну душу.

«Можливо, це мова ангелів», — подумала я, намагаючись наслідувати, — і відчула себе смішною.

Усі дивилися на образ Діви на протилежному березі річки й ніби перебували в трансі. Я пошукала очима його й побачила трохи віддалік від мене. Він здійняв руки до неба й так само швидко промовляв слова, неначе розмовляючи з Нею. Він усміхався, хитав головою, ніби погоджуючись із чимось, а іноді на його обличчі з’являвся вираз подиву.

«Оце його світ», — подумала я.

Це починало мене лякати. Чоловік, якого я хотіла б мати поряд, стверджував, що Бог був також і жінкою, він розмовляв незрозумілими мовами, увіходив у транс і здавався близьким до ангелів. Дім на горі починав здаватися не таким справжнім, немов був частиною світу, який я вже залишила позаду. Всі ті дні — після лекції в Мадриді — здавалися мені частиною якогось сну, мандрівкою поза часом та простором мого життя. А між тим, цей сон мав смак світу, романних подій, нових пригод. Хоч би як я опиралася, але знала, що кохання легко запалює жіноче серце, і це лише питання часу, щоб я дозволила вітру повіяти, а воді зруйнувати стінки загати. Хоч як мало я була налаштована на це на початку, та все-таки я вже кохала раніше і вважала, що знаю, як боротися за таких обставин.

Та існувало й щось таке, чого я не в змозі була збагнути. Не такою була католицька віра, якої мене навчали в школі. І не таким я уявляла свого обранця.

«Чоловік мого життя; як дивно», — мовила я про себе, здивована своїми думками.

Тут, біля річки й печери, я відчула страх і ревнощі. Страх — тому що все це було новим для мене, а нове завжди лякає. Ревнощі — тому що потроху я починала розуміти, що його любов осяжніша, ніж я собі уявляла, вона лине в такі обшири, про які я й думати не сміла.

«Прости мене, Царице Небесна, — сказала я. — Прости, коли я, дріб’язкова, мізерна, змагаюсь, аби тільки мені належала любов цього чоловіка». А що, як його покликання — і справді піти від світу, замкнутися в семінарії та вести розмови з ангелами?

Скільки часу він протримається, перш ніж покине наш дім, платівки та книжки й повернеться на свій істинний шлях? Або ж, навіть якби він ніколи вже не повернувся до семінарії, якою буде ціна, що я мала би сплатити, щоб утримати коханого оподалік його справжньої мрії?

Здавалося, всі, крім мене, були заглиблені у своє священнодійство. Я ж прикипіла поглядом до нього, а він промовляв мовою ангелів.

Страх і ревнощі заступила самотність. Ангели мали з ким порозмовляти, а я залишалась на самоті.

Не знаю, що ж мене підштовхнуло спробувати заговорити тією дивною мовою. Можливо, безмежна потреба перебувати поряд із ним, говорити про те, що я відчуваю. Можливо, тому що я мала дати моїй душі поспілкуватися зі мною, — серце моє відчувало стільки сумнівів і потребувало відповідей.

Я достеменно не знала, що ж робити; відчуття сміховинності мого становища було надто великим. Але поряд стояли чоловіки й жінки різного віку, священники та миряни, послушники та черниці, студенти й старики. Це додало мені відваги, і я попрохала Святого Духа послати мені силу подолати цей бар’єр страху. «Спробуй, — сказала я сама собі. — Достатньо розтулити рота й набратися сміливості промовити речі, яких ти не розумієш. Спробуй».

І я зважилася спробувати. Але спочатку попрохала, аби той вечір, — який