Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020) - Пауло Коельо

— Сьогодні ввечері у мене зустріч, — сказав він, щойно чоловік вийшов.

— Прошу тебе, продовжуй розповідати те, що ти почав. Не змінюй тему.

— Я вступив до семінарії, що недалеко звідси. Чотири роки вивчав усе, що тільки можна. За цей час я встановив зв’язки з Просвітленими, з Богонатхненими, з різними течіями, що прагнули відчинити віддавна замкнені двері. Я відкрив, що Бог — зовсім не деспот, якого я лякався в дитинстві. Існував рух повернення до первісної чистоти християнства.

— Тобто за дві тисячі років вони зрозуміли, що необхідно дозволити Христові бути частиною Церкви, — сказала я дещо з іронією.

— Можеш жартувати, але це саме так. Я почав учитися в одного з очільників монастиря. Він навчав мене необхідності прийняти вогонь Одкровення, прийняти Святого Духа.

Моє серце розкривалося в міру того, як я слухала його слова. Пресвята Діва й далі всміхалася, а обличчя дитяти Ісуса світилося радістю. Я теж колись повірила в це, — але час, мій вік та відчуття себе людиною логічною і практичною врешті-решт віддалили мене від релігії. Я подумала, що дуже хотіла б повернути ту дитячу віру, яка супроводжувала мене стільки літ, віру в ангелів і чудеса. Та було неможливо відновити її тільки зусиллям волі.

— Настоятель казав: варто мені повірити, що я знаю, — то я таки й справді знатиму, — вів він далі. — Я почав розмовляти сам із собою, коли залишався у своїй келії. Молився, щоб Святий Дух об’явився мені й навчив усього, що мені потрібно було знати. Незабаром я почав відкривати, що в міру того, як я розмовляв на самоті, якийсь мудріший голос казав мені значущі речі.

— Це трапляється і зі мною, — перервала я його. Він зачекав, аби я продовжила. Але я не могла сказати більше нічого.

— Я слухаю, — сказав він.

Та мені наче заціпило. Він промовляв такі гарні речі, а я не могла висловитися подібними словами.

— Інша хоче повернутися, — сказав він, неначе відгадавши мої думки. — Інша боїться бовкнути дурницю.

— Так, — відказала я, щосили намагаючись подолати страх. Раз у раз, коли я розмовляю з кимось чи захоплююсь якоюсь справою, я раптом починаю казати речі, про які ніколи раніше не думала. Здається, ніби відтворюю свідомість не свою, а таку, яка розуміється на житті набагато краще, ніж я. Проте це трапляється зрідка. Переважно в будь-якій розмові я волію слухати. Мені здається, що я навчаюся чогось нового, хоча завжди врешті все забуваю.

— Ми є найбільшою несподіванкою для самих себе, — сказав він. — Віра завбільшки навіть із гірчичне зернятко дала б нам силу зрушити з місця ці гори. Саме це я вивчив. І тепер дивуюся, коли з повагою чую власні слова. Апостоли були рибалками, неписьменними, неуками. Та вони прийняли вогонь, що зійшов із небес. У них не було сорому за власне невігластво: у них була віра у Святого Духа. Цей дар — для того, хто захоче його прийняти. Достатньо тільки увірувати і не боятися робити деякі помилки.

Переді мною всміхалася Діва Марія. Вона мала всі причини, щоби плакати, — однак вона всміхалася.

— Продовжуй розповідати те, що почав, — сказала я.

— У цьому й річ, — відповів він. — Прийняти дар. А тоді дар і проявиться.

— Так воно не буває.

— Ти мене не розумієш?

— Розумію. Але я — така, як інші: я боюсь. Гадаю, що так воно може бути з тобою, із сусідом, але ніколи зі мною.

— Одного дня це зміниться. Коли ти зрозумієш, що ми є такі, як це дитя, що ось тут, перед нами — дивиться на нас.

— Але до того усі ми вважатимемо, що до світла наближаємося, та не можемо запалити наше власне полум’я.

Він нічого не відповів на це.

— Ти не закінчив історію про семінарію, — сказала я перегодом.

— Я й далі в семінарії.

І перш ніж я встигла зреагувати, він підвівся й попрямував у центральну частину церкви.

Я не поворухнулась. Голова мені йшла обертом, я просто не розуміла, що відбувається. У семінарії!

Краще не думати про це. Греблю прорвало, кохання заливало мою душу, і я вже не могла контролювати його. Залишався ще один вихід: Інша — та, що черства, бо слабка, що холодна, бо боїться, — та я вже не хотіла мати її поряд. Вже не могла бачити життя її очима.

Якийсь звук перервав мої роздуми — звук гострий, протяжний, ніби лунала величезна флейта. Серце моє підстрибнуло.

Знову звук. Потім ще один. Я оглянулась: позаду були дерев’яні сходи, що вели на абияк збитий поміст, який був чужорідним у гармонії крижаної кам’яної краси. На тому помості було видно старовинний орган.

І він був там. Я не могла розгледіти його обличчя, бо воно тонуло в пітьмі, але знала, що він — там.

Я підвелася, але він зупинив мене.

— Пілар! — сказав він голосом, повним хвилювання. — Залишайся там.

Я послухалась.

— Нехай Велика Мати надихне мене, — промовив він далі. — Нехай ця музика буде моєю сьогоднішньою молитвою.

І він заграв «Аве Марія». Була, мабуть, шоста вечора, пора читання «Ангела Господнього»[17], час, коли зустрічаються світло й темрява. Звучання органа лунало в порожній церкві, проникало в каміння й образи святих, просякнуті людськими історіями та вірою. Я заплющила очі й дозволила