Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020) - Пауло Коельо

Ми проходили повз іще одну колону зі статуєю Діви на хресті.

— Про що ти думаєш? — запитав він.

— Про вампірів. Про створінь ночі, замкнених у самих собі, які відчайдушно шукають товариства. Але вони не здатні любити. Тому в легендах оповідається, що лише кілок у серце здатен убити їх: коли це відбувається, серце прокидається, вивільняє енергію любові та руйнує зло.

— Ніколи раніше не думав про таке. Але звучить переконливо.

Мені вдалося встромити цей кілок. Серце, звільнене від проклять, почало усвідомлювати все довкола. Іншій уже ніде не було місця.

Тисячу разів мені хотілося взяти його за руку, й тисячу разів я залишалась недвижною, бездіяльною. Я дещо бентежилася — хотіла сказати, що кохаю його, й не знала, як розпочати.

Ми розмовляли про гори та річки. Загубившись, проблукали в лісі майже годину, але віднайшли стежку. З’їли бутерброди й попили розтопленого снігу. А коли сонце почало сідати, вирішили повернутися до Сен-Савена.

аші кроки відлунювали від кам’яних стін. Інстинктивно я простягла руку до чаші зі святою водою й перехрестилася. Я згадала, що він мені сказав: вода — це символ Богині.

— Ходімо туди, — мовив він.

Ми ступали по порожній, неосвітленій церкві, де під головним олтарем був похований святий Савен — відлюдник, що жив на початку першого тисячоліття. Її мури вже кілька разів руйнувалися, та зводилися знов.

Таке трапляється з деякими місцями — їх можуть руйнувати війни, ненависть та байдужість. Проте вони лишаються священними. Тоді хтось там проходить, відчуває, що чогось бракує, і відбудовує.

Я звернула увагу на скульптуру розіп’ятого Христа, вона справила на мене дивне враження, — я чітко відчувала, що голова його поверталась услід за мною. — Зупинімося тут.

Ми стояли перед олтарем Матері Божої.

— Подивися на образ.

Марія з дитям на руках. Маленький Ісус указує рукою вгору.

— Дивися уважніше, — наполіг він.

Я постаралася роздивитись усі деталі дерев’яної статуї: позолоту, підніжжя, досконалість, із якою різьбар відтворив складки покриву. Та коли звернула увагу на палець дитяти Ісуса, то зрозуміла, про що він.

І справді: хоча Марія тримала Його на руках, саме Ісус тягнув Її за собою. Рука дитяти, здійнята до неба, здавалося, поривала Діву увись. Щоб повернутися у дім її Нареченого.

— Митець, який це створив більш ніж шістсот років тому, усвідомлював, що ж він хоче сказати, — зауважив він.

Дерев’яна підлога відлунила чиїсь кроки. Зайшла жінка й запалила свічку перед головним олтарем.

Ми якийсь час стояли незрушно, шануючи ту мовчазну молитву.

«Кохання ніколи не приходить поволі», — думала я, дивлячись на нього, заглибленого у споглядання Пресвятої Діви. Напередодні, хоча його й не було поруч, світ усе одно мав сенс. Тепер же я потребувала його присутності обіч себе, щоб зобачити справдешнє сяяння речей.

оли жінка вийшла, він заговорив знов:

— Митець знав Велику Матір, Богиню, милосердний лик Бога. Ти поставила мені питання, а я на нього ще не встиг відповісти прямо. Ти запитала мене: «Де ти навчився усьому цьому?»

Так, я запитала, а він уже відповів. Але я промовчала. — Так от, я навчився так само, як і цей митець, — вів він далі, — я прийняв любов, послану з височіні. Дозволив їй вести себе. Певно, ти пам’ятаєш той лист, у якому я писав, що збираюся піти в монастир. Я ніколи не розповідав тобі, але таки зробив це.

І я одразу згадала ту розмову після лекції. Серце мені забилося швидше, і я спробувала зосередитися поглядом на образі Діви Марії. Вона всміхалася. «Не може бути, — подумала я. — Пішов, але покинув. Прошу тебе, скажи, що ти покинув семінарію».

— У юності я жив насиченим життям, — вів далі він, байдужий до моїх думок. — Я пізнавав інші народи та інші краєвиди. Я шукав Бога по чотирьох сторонах світу. І захоплювався іншими жінками, працював на багатьох людей, мав різні професії.

Знову гострий біль. «Мені треба бути обережною, щоб Інша не повернулася», — сказала я собі, й далі вглядаючись в усмішку Діви.

— Таємниця життя полонила мене, і я хотів краще збагнути її. Я шукав відповідей там, де, як мені казали, хтось що-небудь знав. Я побував у Індії та в Єгипті. Познайомився з навчителями магії та медитації. Жив поруч із алхіміками та священниками. І відкрив те, що мені й треба було відкрити: Істина — завжди там, де існує Віра.

Істина — завжди там, де існує віра. Я знов обвела очима приміщення церкви — старе, затерте каміння, що стільки разів обвалювалося, а його знов було ставлено на своє місце.

Що ж змушувало людину до такої наполегливості, до такої праці, аби відбудувати цей невеличкий храм, та ще й у віддаленій місцині, затиснутій у таких високих горах?

Віра.

— Мали рацію буддисти, мали рацію індуїсти, мали рацію мусульмани, мали рацію юдеї. Завжди, коли людина щиро йшла дорогою віри, вона була спроможна з’єднуватися з Богом і творити чудеса. Та розуміння цього заледве просувало вперед: необхідно було зробити вибір. І я вибрав католицьку Церкву, бо був вихований у ній, і моє дитинство було просякнуте її таїнствами. Якби я народився юдеєм, обрав би юдаїзм. Бог залишається тим самим, хоч би й мав тисячу імен; але ти маєш вибрати одне ім’я, щоб звертатись до Нього.

Знов кроки по церкві.

Підійшов чоловік і якусь хвилю дивився на нас. Потім він пішов до центрального олтаря й прибрав з нього два підсвічники. Певно, це був хтось із доглядачів храму.

Я згадала про того сторожа