Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько
За кілька хвилин Мігель повернувся, несучи під пахвою планшет.
Сів біля Лізи, запрошуючи нас з Дезом приєднатися.
Ми схилилися над екраном.
Мігель натиснув потрібні кнопки і перед нами замиготіли кадри «домашнього відео»: пляж, фігурки людей на березі, панорама невеличкого готелю з численними бунгало на високих палях.
Все було знято недбалою рукою оператора-аматора.
Мігель живо коментував побачене:
— Ось, бачите? Це за п’ять хвилин до цунамі! Ці кадри я викупив у однієї телекомпанії за десять тисяч доларів — вони монтували фільм із зйомок свідків.
Мало що розуміючи, ми дивилися, як на наших очах з пляжу відступає вода, ніби якась міфічна риба швидко всотує її в пащеку.
— Бачите? — захлинався Мігель, вказуючи пальцем на екран. — Води вже немає метрів на сто! А люди радіють! Погляньте — ходять по дну, мушлі збирають… Дурні, дурні!
По пляжу дійсно бродили люди різного віку.
Дехто з цікавістю спостерігав за відступом води, дехто намагався наздогнати хвилі, що відступали і пірнав в них, дехто лежав в шезлонгах під парасолями, діти бігали по вологому піску, збираючи морську живність.
— Ну, дурні… — з незрозумілим захватом гарячково коментував Мігель, тицяючи товстим пальцем в екран. — Нікому не спало на думку, що воду вбирає цунамі! Дивіться — офіціант несе коктейль!!!
Він майже реготав і Ліза поклала свою долоню на його широченне зап’ястя.
— Дурні… — стишено видихнув Мігель, ніби приборканий цим дотиком.
І більше не коментував.
Ми і самі бачили, як так само швидко вдалині вода починає зворотній рух.
Наростає. Клубочиться. А на горизонті поволі виростає довга чорна хвиля…
За мить вона виросла і видовжилась по всій ширині горизонту.
Хтось — той, хто тримав камеру, з подивом але без страху чи тривоги в голосі, зауважив, що вода прибуває надто швидко і варто попередити тих, хто гуляє по мілині, щоб вони повернулися ближче до берега.
Очевидно, він казав про тих, кого знімав в цю мить: жінка в червоному купальнику тримала за руки двох дітей і стояла на березі, вдивляючись у наростаючу хвилю.
Мить настороженої тиші несподівано увірвалася криками, рухом, шаленими стрибками камери.
Останній більш-менш чіткий кадр, зафіксований аматором, був такий: хвиля, котра нарешті виросла, з неймовірною швидкістю ринула вперед.
Люди, що прогулювались уздовж звільненої від води мілині, щодуху помчали назад.
Але було запізно.
Камера сфокусувалася на жінці з дітьми, оператор встиг скрикнути «О, майн гот!» — і три фігурки в одну мить зникли в піні височенної потужної хвилі, котра кинулася наздоганяти (і наздогнала!) інших…
Мігель натис на паузу.
Зображення застигло.
Зупинена його рукою хвиля завмерла.
— Це була вона, Енні… — сказав Мігель, погладжуючи екран в тому місці, де хвилину тому видніли три фігурки. — Я її одразу впізнав, коли фільм показали. Тепер знаю, якою була їхня остання мить…
Я бачив, як Ліза стисла його зап’ястя.
Запала тиша.
— Вип’ємо, — сказав Дез. — Вони були чудові…
Ми мовчки випили.
Мігель закрив планшет і посміхнувся, окреслюючи рукою простір:
— Тепер вона — скрізь…
Я б ніколи не подумав, дивлячись на цього сповненого енергії здорованя, що за його статурним фасадом криється трагедія.
Власне, такі самі невисловлені трагедії, криються і за зачиненими стулками в багатьох інших.
Гадаю — в усіх. У кожного — своє…
Хіба я сам не згадував постійно ту, ніким не зафіксовану мить, коли випроваджував Ліку в той останній похід?..
Певно, і Єлизавета думала про щось подібне.
Певно, щось подібне міг згадати і Дезмонд Уітенберг.
Те, про що ми ніколи не говорили.
— А каплун вже зовсім захолонув… — констатував Мігель.
Я був радий такому повороту, хоча каплун нізащо не поліз би мені до рота. Хотілося поділитися з цим нащадком вимерлого іспанського племені чимось сокровенним.
Можливо, є в цьому якась розрада — показати іншому, що ти страждав не менше за нього. Але я ніколи не користувався такими прийомами.
Натомість мені в голову полізли якісь легковажні історії — ціла лавина різних байок.
Уявив себе звіром, що відводить зграю від прірви. Точніше — подалі від цунамі.
І розповів історію п’ятирічної давнини, коли мені довелося виконувати замовлення одного багатого аравійця: зняти фільм до дня народження його нової української дружини на ім’я Офелія…
…Звісно, ім’я було вигаданим.
Білявку звали Тося Поскубенко. Будучи прискіпливим, я не полінувався з’їздити до Луганська, звідки була родом новітня «мільйонерка» і дізнався, що в класі її називали «Паскуденко».
Огрядні жіночки, колишні однокласниці, говорили про неї із неприхованою заздрістю, мовляв, знайшла собі те, що шукала, і тепер, тирла цибата, має все.
Озброєний почутим, я все ж таки вирішив взятися за замовлення.
У призначений час аравієць повіз мене за місто у свій маєток.
Чоловіком він був досить приязним. Довірливо заглядав в очі, з акцентом, але українською розповідав про зворушливі забаганки дружини, про її неземну вроду і неймовірні здібності. Офелія, завдяки йому, щойно розпочала кар’єру моделі, а до того опанувала ландшафтний дизайн, трошки повчилася на режисерських курсах, обожнювала породистих коней, розводила китайських «золотих рибок», малювала картини, збирала антикваріат і була першою світською левицею всіх більш-менш відомих тусівок.
Я готувався побачити перед собою неабияку розумницю-Попелюшку з глибин промислового міста, котрій випала козирна карта у вигляді «принца» з Саудівської Аравії.
Тося-Офелія вийшла на поріг велетенського маєтку, оточеного анфіладою з білих колон, мов цариця!
На ній були сріблясті лосини і довга футболка, розшита стразами Сваровські. Під пахвою тримала кудлатого цуцика із рожевим бантиком на голові. «Продавчині Троєщинського ринку нервово курять біля туалету!», — подумки посміхнувся я.
Простота обличчя зі скошеним підборіддям і широким переніссям була ретельно замаскована яскравим макіяжем. Гелеві вуста неприродно видувалися за кінчик носа, штучно сформовані «сердечком». «Сергій Звєрєв знервовано приєднується до продавчинь Троєщини!», — пролунав в моїй голові другий коментар.
Офелія повисла на руці свого принца, сховалася за його широкою спиною, грайливо поглядаючи в мій бік. Принц пояснив, що її будуть «знімати в кіно» і попросив виконувати все, що накаже режисер. Тобто, я.
За п’ять днів зйомок Тося Паскуденко добряче заразила мене вірусом «класової ненависті», наслідки якої я почав згодом плекати в собі, як подразник для власного сумління.
Монтував фільм удома.
Тоді мати ще була здорова і, після смерті батька, часто приходила до мене. Вона тихенько сиділа за моєю спиною і годинами спостерігала цю досить нецікаву і марудну роботу. Я різав, кроїв, перекроював кадри.
Курив, чортихався і кілька разів вжив тих висловів, котрі не стосувалися ніжних материнських вух.
…Офелія на іподромі.
