Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько
Дез відкоркував шампанське і знову махнув послужливому бармену — склянок не треба.
Пити шампанське з горлечка на даху нью-йоркського хмарочоса — чим не закінчення переможного вечора?!
Ми ширяли над сірим вранішнім містом, спостерігаючи, як рожевіють або срібляться кінчики загострених багатоповерхівок.
Деінде у вікнах спалахувало світло…
— Успіх варто закріпити, — нарешті вимовив Дез. — Я зроблю вам контракт на рік. Будемо знімати тут продовження фільму. Я вже закинув декому цю вудку — і вони, здається, ковтнули наживку. Отримаємо наші гроші — і вперед.
Ми з Лізою перезирнулися.
— Дез, — обережно сказав я. — У нас тут є ще одна справа…
— Справа? Яка? — здивувався він.
Я хотів, щоб далі говорила Єлизавета і кивнув їй.
— Так, — сказала вона, — я хочу розшукати свою доньку.
Дез напружився, спохмурнів, скинув ноги зі столу і подався вперед.
На два голоси нам довелося повідати йому всю історію, приховавши лиш те, що не стосувалося жодних вух.
Мовляв, донька вийшла заміж за якогось американця і зникла. Тепер треба знайти того американця і владнати непорозуміння.
— Це той Маклейн, про якого ви мене питали? — здогадався Дезмонд.
— Так, — сказав я. — І якби ти допоміг знайти його, — це було би чудовим завершенням нашої мандрівки.
— А контракт? — розгублено запитав Дез.
— Не знаю… — сказала Ліза.
— Розумієш, ми мусимо це зробити, — сказав я.
— Отже, фільм був приводом? — осяяло Деза.
— Чудовим приводом, брате! — посміхнувся я, поплескавши його по плечі. — Хіба не так?
Він ображено засопів.
Ліза підвелася і котячою ходою наблизившись до його крісла, сіла на бильце, обійнявши його за плечі:
— Ти з нами?
Можу віддати руку на відсіч, але у нього перехопило подих.
Адже в Лізиних словах було все: прохання допомоги, вибачення, ніжність, тривога, надія. Дез суворо насупив брови і… простягнув їй руку.
Вона поклала на неї свою.
Відчуваючи урочистість моменту, я скріпив ці схрещені долоні своєю десницю.
Саме за ці кілька миттєвостей, які я вирахував з точністю завзятого астронома і романтизмом творця мелодрам, над шпилями будівель зійшло сонце.
Я очима вказав друзям на урочисте народження світила, що освячувало наше товариство, і вони зрозуміли мене, як можуть зрозуміти таку виграшну мізансцену лише ті, хто бачить світ крізь вічко «чарівного ліхтаря».
Не вистачало лиш зворушливої музики…
— «Портретні психотипи і етнічні мотиви в давніх іконах невідомих майстрів XV сторіччя Карпатського регіону»… Гм… Цікаво… Автор Джошуа Маклейн…
Ми нависли головами над екраном монітора, заважаючи Дезмонду Уітенбергу вчитатися в текст, який заворожив його на кілька хвилин настільки, що попіл сигарети впав на клавіатуру.
— Гортай далі, — поквапив я. — Де це надруковано?
— Ви збираєтесь їздити по всіх видавництвах Америки? — здивувався Дез. — Май на увазі — у нас над усе цінують конфіденційність. Вам його адреси ніхто не скаже!
— Гортай! — попросила Ліза і сама нетерпляче натисла на клавішу «Paqe Down».
На екрані замиготіли сторінки з текстом і репродукціями.
— О! Все значно простіше! — вигукнув Дез, коли ми дісталися останньої сторінки, на якій було позначено сайт університету у штаті Каліфорнія в Сан-Дієго — «San Diego State University, SDSU» і відомості про автора — викладача цього ж університету.
— Їдьмо! — рішуче сказала Єлизавета. — Якщо він викладає в Сан-Дієго, то, певно, там і мешкає.
— Не факт! А якщо він там більше не викладає? — зауважив Дез. — Такі науковці, як ваш містер Джошуа, мають звичку мандрувати. Його викладання саме в цьому універі могло бути тимчасовим. Тобто, прочитав курс лекцій і подався далі, деінде, куди запросять. Адже предмет, пов’язаний із мистецтвом слов’ян надто специфічний.
— І що робити? — посміхнувся я. — Звертатися до ФБР? Чи об’їжджати всі учбові заклади, де є такий специфічний предмет?
— Якщо це подовжить ваш візит бодай на пару років — я згоден! — хитро сказав Дез. — Грошей у нас достатньо. Віза на три роки. І, до речі, в призовому фонді є і нова кіноапаратура, яку ми отримаємо за два дні. Отже…
Ліза злегка стукнула його по чолу:
— Пару тижнів, Дез! Пару тижнів. Інакше мені доведеться перевернути твою країну разом із тобою догори дригом!
— Ну… Мене ти вже перевернула, — буркнув Дез, беручи до рук свій мобільний. — Ок. Зараз спробуємо з’ясувати…
Він довго чекав на відповідь і нарешті отримавши її, залопотів щось іспанською, хитро поглядаючи на нас — чи справив враження.
Я із серйозним виглядом відтис від кулака великий палець — так, класно, вражені.
Лопотів досить довго.
Нарешті відклав слухавку і звернувся до нас:
— Це Мігель, мій старий приятель. Нащадок племені кумеяй. Принаймні, він так вважає. Спочатку працював у Голлівуді реквізитором, тепер власник мережі ресторанів в Каліфорнії, знає всіх, хто заслуговує на його увагу. Якщо поїдемо, пригостить нас найкращим гаспачо під каплуна, фаршированого мідіями, устрицями та каштанами.
— До чого тут каплун?! — обурилась Єлизавета.
— Каплун, дорогі мої, або як його ще можна назвати — добре відгодований півень кіло на п’ятдесят — це те, заради чого варто вислухати всі байки Мігеля про його пращурів від першого висадження іспанців в затоку Сан-Дієго під керівництвом славетного Хуана Родрігеса Кабрільо! А гідно оцінити смаковий букет мідій, устриць і каштанів, зашитих в його шлунку — це все одно, що возвести Мігеля на престол самого Папи!
— До дідька мені всі ці збочення! — сказала Єлизавета.
Але, знаючи Деза, я поспішив погасити її обурення красномовним поглядом.
— Не слухай її, ненажеро! Ми готові до цього знущання над шлунком, — відказав я. — Отже?!.
— Отже, — підхопив Дез, — за кілька хвилин він перетелефонує. Адже саме зараз на моє прохання розмовляє з ректором того університету, котрий нас цікавить. Гадаю, ректор є більшим прихильником каплуна, ніж ви, невігласи. І скаже всю правду.
— Я зварю кави, — нервово сказала Ліза і зайшла за стійку бару, оснащену різноманітною технікою, якою Дез майже не користувався.
Коли вона повернулася, несучи маленьку тацю з трьома філіжанками, Дез знову туркотів у слухавку.
Але цього разу не довго.
— У нас є шанс! — повідомив він. — Ваш містер мистецтвознавець має таки помешкання в Сан-Дієго!
— Рушаймо! — вигукнула Ліза, випускаючи з рук тацю.
Три філіжанки, мов у рапіді, почали з’їжджати їй на коліна.
Дезмонд героїчно підставив під них руки.
Обпікся, скочив, застрибав, хапаючись пальцями за мочку вуха.
Дивно: на різних кінцях континенту люди часом роблять одні й ті самі рухи, не замислюючись, хто їх вигадав першим.
Скажімо, хапаються за кінчик вуха або крутять дулі, або — пальцем біля скроні…
…План подальших дій ми склали швидко: квитки «Нью-Йорк — Сан-Дієго».
До того ж,