Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько

Він простягнув їй сигарети, клацнув запальничкою.

Марина подумала, що якби вона підійшла з цим своїм: «А ви колись читали вірші в нашому клубі…», ніякого контакту не відбулося б. Адже «Ромеро» не виглядав людиною, котра хоче поспілкуватися з собі подібними, а її життя і думки аніскілечки його не цікавлять.

Говорила короткими і чіткими фразами, котрих він чекав від жінки в чорних колготках в сіточку.

Нічого зайвого.

«Я тобі подобаюсь?» — «Будемо дружити!»…

— Одразу видно, що ти — порядна людина. Тільки не пий більше, а то нічого не вийде.

— І так нічого не виходить, — махнув рукою він.

— Чого тобі бракує?

Він замислився і промимрив хмільним голосом, що йому всього вистачає: є цікава робота, хороша квартира, здорові батьки, необтяжлива самотність, насичене минуле.

А тепер усе може набути більшого сенсу, адже він збирається одружитись і… і, швидше за все, заведе рибок і собаку.

Ось воно що…

«Ромеро» був звичайнісінький, такий, як щойно покинутий нею Стасик.

Як усі інші.

Марина хотіла підвестися і попрощатись, але він швидко поклав свою руку на її і промовив, скривившись, ніби його пронизав зубний біль:

— Не йди!

Вона покірно опустилася на стілець.

Він налив у чарки — собі і їй.

Яскравий світ, що знову замайорів перед нею, навіть не зважаючи на очевидну брутальність ситуації, не згорнувся, не зник, а набув ще більшого об’єму, немов природа перед грозою.

З кав’ярні вони вийшли разом.

— Ти схожа на Суок… Знаєш? Така ж… прозора… — хмільним голосом бурмотів він і додав ледь чутно: — Я заплутався, Суок…

На протилежному боці від кав’ярні був досить дорогий готель, він повів її туди.

Вона не заперечувала. Нехай все йде, як іде. А на що можна було сподіватися? Що він упізнає її?

Ну, може і пригадає те гумове місто, засмічений сквер, дівчинку, що гризла кінчик коси, ті вірші — і що?

Відсахнеться, як від іще однієї проблеми, яких у нього, здається, і без неї не бракує.

…Вразила обережність і ніжність, з якою він торкався її, ніби вона дійсно була тією дівчинкою на кулі.

Якоїсь миті їй навіть здалося, що вони давно разом, тільки грають в піжмурки: блукають у темряві із зав’язаними очима.

А зір мають лише руки.

І що на ранок, скинувши пов’язки, упізнають одне одного, посміються над власною сліпотою і зітхнуть з полегшенням: гра закінчилася.

…Але прокинувшись вранці, вона побачила лише зібгані простирадла і грошову купюру в доларах, що лежала поруч.

* * *

…Гучномовець, що закликав населення мікрорайону на циркову виставу, проїхавшись вулицею тричі, затих.

Прийшла няня.

Марина помила кухлик і почала збиратися на роботу.

Увечері ще мала зайти до Любові Данилівни Северин, яка тепер знаходилась під опікою доглядальниці і чекала на неї, щоб «погомоніти» про ту «проклятущу Америку», з якої «не повертаються».

Спробувати запевнити себе і її, що це не так.

І прочитати кілька розділів з «Джен Ейр», як це робив її син…

ДЕНИС

Нью-Йорк, 2013

Дзеркальна куля мерехтіла перед очима. У спалахах уривчасто виникали обличчя моїх друзів — таких само кумедних, яким був і я: бобики в гостях у барбосів з зеленими, червоними, синіми відблисками на писках.

Герої невидимого фронту!

Адже крім іноземних журналістів, нами не поцікавився жоден з наших. І ми поринули у розкіш і розгул зіркового життя в оазі квітучого капіталізму.

І самі стали центром тих веселощів, котрі недоступні або просто незрозумілі нашим іноземним побратимам.

Вони в’юнилися довкола нас, мов бджоли, мухи та інші комахи, що їм виставили блюдечко з диким медом.

Погано пам’ятаю деталі, але у тих спалахах залишалися видіння незбагненного братання і неймовірної любові, котру відчував до кожного «пінгвіна» чи кожної оголено-шовкової папужки.

Ще раз упевнився, що світ малий, мов помаранч — вміщається в долоню.

Витискай з нього сік одним рухом і пий.

Але є одна умова: він перший мусить вичавити з тебе всі соки!

Спалах: чоловік з десять стоять довкола нашого столика, всі ми обіймаємося і співаємо «єстердей!» і «єлоу сабмарин!».

Спалах: ми затягуємо «Ой, чий то кінь стоїть!». А що вони всі підхоплюють, одному Богові відомо. Але ж співають!

Спалах: сміх Лізи. Бачу і чую його вперше. Невже їй не двадцять?!!

Спалах: Дезмонд стає на одне коліно перед Лізою і його жест повторюють з десяток чоловіків. Ну і кабаре!

Спалах: обличчя актриси, ім’я якої не називаю з міркувань скромності — ми танцюємо у штовханині танцювальної зали і говоримо так, ніби вчилися в одній совдепівській школі. Її золотий шлейф плутається під моїми ногами і я підбираю його собі на плече. Лунають оплески і сміх.

Все, що поза цими спалахами — моя особиста темрява, моя альтернатива, котру завжди маю в собі, немов лакмусову смужку для перевірки справжності розчину, в який мене занурюють обставини.

У цій далекій темряві, мов у сивій пляшці, закорковані інші часи, інші обличчя, інша музика. Я пірнаю туди і лежу на самому дні в позі ембріона, спостерігаючи як високо вгорі — там, де світиться обід горлечка — мерехтять і вирують святкові спалахи.

Головне — не сплутати де ти справжній, а де — виконуєш обов’язки улюбленця долі…

…О четвертій ранку Нью-Йорк виглядав втомленим, схожим на нас, що поверталися з вечірки: зібгані, заховані в кишеню краватки-метелики, запах тютюну у волоссі, уповільненість рухів.

Ми були вивісками, на яких згасли святкові гірлянди. І такими самими були вулиці — без сяяння рекламних вогнів вони виглядали натуральними, природними і зосередженими на майбутньому дні. Власне, Нью-Йорк був трударем, а його вечірній лоск призначався для тих, хто безтямно смітить грішми.

В ліфті Дезмонд Уітенберг сказав, показуючи відстовбурчену пляшкою шампанського кишеню:

— Поїдемо на дах. Пропоную зустріти схід сонця. Ну і нарешті відсвяткувати цю справу без свідків.

І натиснув на кнопку верхнього поверху.

Ми не сперечалися. Тільки тут, у червоній м’якій кабіні замкненого простору, котра ледь чутно гула, здіймаючи нас на висоту пташиного лету, я нарешті відчув, що все позаду, що можна розслабитись. Дез обійняв нас за плечі. Ми мовчали. І от такою скульптурною групою, котра символізувала дружбу навіки, випливли на дах.

На горі на нас чекала цивілізація — зі столиками і шезлонгами, з квітником і баром, за стійкою якого дрімав бармен.

Побачивши нас, він стрепенувся, але Дез махнув йому рукою, мовляв, не зважай.

Ми сіли в крісла, скинули туфлі, простягнули натомлені