Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько

— Спочатку Міллі і Талль вирішили переїхати до іншої, сусідньої, краплі, яку бачили на склі вікна. Та крапля була більшою і прозорішою. І здавалася їм надійнішою, ніж їхня, маленька, — «читала» Ліна, старанно водячи пальцем по рядках. — І вони вирішили тікати з кришки, за межі своєї краплі, щоб побачити світ таким, яким він є…

Марина здивовано знизала плечима: невже у неї зовсім відібрало пам’ять?!

Вона тихо присіла на бильце крісла, і непомітно зазирнула на сторінку, по якій ковзав дитячий пальчик.

І ледь втрималася від здивованого вигуку: Ліна вправно, швидко, з чудовою безперервною інтонацією… на ходу вигадувала зовсім іншу — свою! — історію.

Робила це так майстерно, що важко було відрізнити словесну імпровізацію від реальної, Андерсенівської, історії. До того ж, дівчинка використовувала в цьому «вільному переказі» такі слова і словосполучення, хоч бери і записуй!

Марина слухала, відкривши рота. Більше того, те, що навигадувала дівчинка здалося їй набагато цікавішим.

Боротьба закоханих за краще місце закінчилась досить трагічно: їм таки вдалося вибратися за межі своєї краплі, пробитися крізь водяну стіну, пройти складний шлях від брудної кришки до віконного скла, за яким вони побачили світ, про який мріяли. А з першим промінчиком сонця, котрий «зазирнув до кухні у пошуках чогось смачненького», обоє… випарувалися, «до останньої хвилини тримаючись за руки…».

Ліна закінчила «читати» і швиденько закрила книжку.

Марина погладила дівчинку по голові.

— Тебе в школі часто викликають читати вголос? — запитала вона.

— Ні.

— А чому? Ти ж так гарно читаєш!

Дівчинка недовірливо зиркнула на Марину.

І більше не зронила ані пари з вуст.

Поставивши ще кілька запитань і не отримавши відповіді, Марина покликала матусю.

— Ну, що скажете? — зазирнула їй в очі пані.

— Ваша дівчинка нормальна… — сказала Марина. — Але ви пізнувато схаменулись.

Доки тривала пауза, Марина напружено складала докупи всі свої, не так давно отримані в університеті, знання.

— Нормальна? — з надією запитала мати Ліни. — Тоді що з нею?

— Дислексія, — відповіла Марина і повторила це слово, яке їй довелося вимовити чи не вперше, немов говорила сама з собою: — Так, дислексія…

— Господи… — видихнула жінка. — Це небезпечно? Що це означає?

Її руки і губи тремтіли. Зараз з неї злетів увесь лоск, навіть вивітрився вишуканий «Шалімар».

Марина помітила, що один ніготь був зламаний — певно, нервувала, доки сиділа в коридорі.

— У вашої доньки, — почала пояснювати Марина, — специфічне часткове порушення процесу засвоєння слів. Раніше такий розлад називали «словесною сліпотою». Такі діти сприймають світ тривимірним, образним. А все, що написано на папері — тобто всі друковані слова і символи, які вони не можуть уявити образно, ніяк не ідентифікуються. Тому і виникають проблеми з читанням, писанням і зі сприйняттям інформації.

Жінка розридалася:

— Не розумію! Вона все ж таки хвора?

— Це вважається порушенням орієнтації. Але такі діти можуть побудувати в собі цілий світ — з нічого… — посміхнувшись, сказала Марина і додала, немов говорила із собою: — 3 краплі води…

— Що? Яка крапля?! Що нам робити? Ви візьметесь за неї? Я добре платитиму за приватні уроки! Скільки треба.

…Марина взялася. Але не через оплату «скільки треба».

Маленька пацієнтка змусила її попрацювати над осмисленням і поглибленням теми своєї кандидатської.

Найбільшим даром цієї дівчинки було бачення ситуації в цілому, у трьох вимірах, що впливало на розвиток інтуіції, багатої уяви і тих знань, які не потребують спеціального вивчення.

Її думка летіла поперед слова — тому вона не могла правильно сформулювати ту навалу інформації, яку перетравлював мозок. Звідси виникала деяка «заплутаність свідомості», яку оточуючі сприймали за затримку в розвитку. Це виглядало парадоксально.

Марина взялася за дівчинку з такою наполегливістю, що за рік сеансів та вже могла досить пристойно читати, писати і висловлювати свої думки. Марина боялася лише одного — знищити її дар, переселивши до звичайного світу без можливості жити в своєму.

Тому її лікуваня зводилося до того аби вберегти Лінині здібності, не дати їй втратити образне мислення і ту дорогоцінну багатовимірність, в якій вона існувала.

Спочатку треба було сформувати в уяві маленької пацієнтки «розумове око», адже дислектики мають крім двох звичайних ще й «третє око» — не езотеричне, котрим в індуїстській міфології володіють боги, а цілком реальне — таку собі уявну крапку посеред чола, котра дає можливість орієнтуватися в реальному просторі.

Марина охрестила його «точкою відліку».

В цю «точку відліку» треба було перемістити «розумовий зір» — усе, що дівчинка бачила довкола себе.

Років за три пацієнтка навчилась користуватися цією «точкою» і досить адекватно почала сприймати всі двовимірні зображення і символи.

Благополучно закінчила школу.

Вступила, як і хотіли батьки, до Наргоспу.

За півроку так само благополучно кинула його і, під невпинним наглядом «пані лікарки», з легкістю вступила до кінематографічного факультету.

І тепер мала плани, які здавалися Марині нереальними, але цікавими, як космос…

…У Марини таких планів не було.

Вона захистила кандидатську, користуючись досвідом лікування Ліни і могла вважати свою біографію цілком сформованою і… катастрофічно закінченою.

Звичка «не їсти абищо» впевненим шляхом вела її до самотності.

Метафора чарівного віяла, котре розкрив перед нею той незабутній студент час від часу виникала в її душі і не знаходила аналогів в реальності.

Вона вже чудово знала, хто такий Жак Превер, читала англійською, відвідувала кіно- та театральні прем’єри, не пропускала виставок. Але дерев’яні стулки її існування залишалися щільно припасованими, склеєними між собою.

Часом ловила себе на думці, що в коловороті світської метушні шукає очима того, кого могла б одразу упізнати.

І сама себе сварила: дурепо, це від того, що ніяк не можеш визначитись, за кого йти — за Станіслава чи Сашка.

От і шукаєш когось третього, хто врятує від тих двох. А якщо це так, то просто треба усвідомити — ані той, ані той тобі не підходить.

Але довкола так мало чоловіків, котрі готові одружитися. А ці готові. Хоч завтра!

І що далі?

Далі треба буде йти на розумні компроміси, говорив їй поміркований внутрішній голос.

А інший — сумбурний і неясний — бурмотів про диво, романтику, несподіванки.

Про раптове впізнавання в натовпі. Про того давнього «Ромеро Санчеса» на пошарпаній сцені гумового містечка.

Звісно, в тому, що вона так і не наважувалася дати відповідь ані Сашкові з його рафінованою родиною, ані Стасу з перспективами виїхати до Канади, цей