Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько
— А де Марина шастає? — запитав у матері.
— Поїхала…
Кинула крізь зуби і відвернулася до вікна, пересмикнула плечима і кілька секунд постояла до нього спиною.
На більше він не сподівався. Знав, що цих слів досить і більше не варто говорити. Ані обурення, ані здивування, ані обговорення — вона все одно мовчатиме. А що буде робитися в її голові, одному Богові відомо.
За майже тридцять років шлюбу вони розучились розмовляти.
Тепер, коли його скоротили з роботи, а дружина працювала на «півставки», стало трохи важче, адже майже весь час проводили вдома разом, як пенсіонери. І все ж таки треба було хоча б іноді розтуляти вуста.
Мати їх розтуляла тоді, коли йшлося про меню на обід чи вечерю, або коли хтось з родини хворів.
А так переважно мовчала. Навіть серіали не обговорювала. І ніколи нічим не обурювалась. Просто констатувала факти: ціна на молоко зросла, на вулиці — мінус десять, батареї ледь теплі, банки збанкрутували, померла сусідка з першого поверху, чоловік знову запив.
Гостро сприймала лиш те, що стосувалося доньки, якщо та нагадувала про своє існування необхідністю замінити зношені туфлі на нові.
Але і те тримала в собі, як от тепер: відвернулась до вікна, смикнула плечима, повернулась і знову взялася помішувати щось у каструлі.
— Поїхала? Куди? А де гроші взяла?! — без жодної надії на реакцію, повторив Павло Костянтинович.
— Я трохи дала, — відповіла Олександра Іванівна. — Поїхала до Києва.
На більше годі було сподіватись.
І тому Павло Костянтинович продовжував розмову сам із собою, стишивши голос.
— До Києва? Навіщо? — забурмотів під ніс, розгортаючи стару газету. — Не розумію. Родичів там немає… Квитки, певно, божевільних грошей коштують. Підуть котові під хвіст.
Він давно привчив себе не дратуватися з перепою. Це було важко. Особливо на початку, коли мовчання ще не увійшло у звичку.
Але йому кортіло зробити бодай якийсь жест, щоб дружина зрозуміла, що йому не байдуже, про що вона думає всі ці чортові роки!
І він не витримав:
— Це все через тебе! Ти псувала її з дитинства! Віршики на ніч читала. А вона ж у нас — далеко не геній. Така, як інші. Ти зламала її! Ти! Нехай би на завод йшла. А що тепер? Ти задоволена?..
І — задихнувся, закашлявся.
Подумки вилаяв себе, дивлячись на її спину — рівну, як у дівчини, на розсип рудуватого, з ледь помітною тьмяністю, волосся. Здавалося: ось вона обернеться і він побачить її двадцятирічною. З тими очима, з тою лагідною посмішкою.
І все у них добре, як у людей: роки проминули і вони, дорослі і заспокоєні, збираються снідати. Донька виросла, вилетіла з гнізда до столиці і можна пишатися цим.
Вгамувавши неприємний холодок, що вужем ковзнув уздовж хребта, і прибравши свого звичайного вигляду, Павло Костянтинович знову зашарудів газетою, шукаючи там рятівну тему, щоб подолати роздратування. Адже похмелитися кортіло нестерпно.
І знайшов її:
— Уявляєш, в Італії знайшли давнє захоронення двох закоханих, — сказав він, втупившись у статтю на останній сторінці і процитував: — «Працівники, що реконструювали палац в Італії, випадково відкопали кістяки двох закоханих, які протрималися за руки тисячу п’ятсот років. Пара, як вважають вчені, була похована разом наприкінці існування Римської імперії в одній гробниці, всередині палацу в містечку Модена. Поховані лежать поряд, голова жінки повернута до чоловіка, який лежить поруч…».
Це було його спасінням протягом багатьох років — цитувати вичитане з газет чи переповідати телевізійні новини. Тоді складалося враження, що зв’язок ще не втрачений і їм є про що говорити.
Іноді, виходячи до дружини на кухню, він з удаваним захватом переповідав розмови, почуті в чергах чи транспорті. Усьому давав свою оцінку. Але ніколи не знав, чи згодна з нею дружина. Адже вона ніколи не заперечувала.
Просто кивала.
Іноді недоречно.
Не очікуючи на реакцію, Павло Костянтинович відкинув газету, взяв до рук ложку.
— Мабуть, вони померли разом від чуми чи холери… — додав він.
Дружина сіла навпроти, теж взяла ложку, підкинула йому на тарілку шматочок вершкового масла. І мовчки дивилася, як жовтий кавалок починає повільно танути, залишаючи по собі майже прозору білувату калюжку.
Павло Костянтинович упіймав її погляд:
— Масло нині не те… — кивнув він. — Ти не помітила?
Олександра Іванівна знизала плечима. Це могло означати все що завгодно — і «так», і «ні». Або — «відчепись!».
Він почав їсти, голосно, по-діловому, дмухаючи на ложку.
Все, що вони нині робили разом — головним чином це стосувалося сніданків, обідів та вечерь (адже при перегляді телевізора можна було і не розмовляти) — набувало якогось особливо важливого змісту спільності дій.
Принаймні, так воно виглядало з його точки зору і давало ілюзію спілкування, — нехай навіть ішлося про продукти і ціни.
Так було не завжди.
Але тепер йому здавалося, що — завжди.
Що не було тих коротких двох чи трьох років, коли вони були по-справжньому щасливі. Але це було давно. Дуже давно.
У молодості, коли…
…Коли він, молодий і завзятий йшов вулицею — в брюках-«рурочках», з розкуйовдженим волоссям, а назустріч з юрби випірнула вона — дівчинка у сукні в горошок і в босоніжках, взутих на шовкові шкарпетки. Так тоді носили. Ще й на голові була високо збита «башта» — особлива «олімпійська» зачіска. Його охопив захват.
Коли він їхав у відпустку до Києва, його попереджали, що там — найгарніші дівчата, не гірші за місцевих з гумового заводу. І мали таки рацію!
Він пішов за тією дівчиною, мов причеплений на невидимий гачок.
І йшов аж доки вона зупинилася і поглянула суворо:
— Вам що?
Тоді, набравши в легені якомога більше повітря, він сказав:
— Хочу, щоб ви вийшли за мене заміж!
І вона вийшла.
Звісно, не одразу. Він ще пару років мотався до столиці, поки вона закінчила свій педагогічний технікум і попросила «розподіл» до міста проживання свого майбутнього чоловіка. Міста, котре постачало країні чи не шістдесят відстоків добірної гуми!
Так все починалося.
Наговоритися не могли, мріяли про дитину, стояли в досить швидкоплинній черзі на «малосімейку» від заводу.
Вкапував. Дихав паленою гумою, кашляв слизом, стояв у черзі за профспілковими путівками на Азовське море. «Записувався» на картоплю, на кавуни, на новорічні пайки, на меблі, на…
Потім виписувався звідусіль, адже грошей вистачало лише на пляшку.
А чи не забрала донька всю родинну заначку, раптом спалахнуло в його охопленій бажанням похмелитися голові.
Думка була такою нестерпною і жахливою, що він, забувши про післязапойну клятву чемності, кинув ложку, відштовхнув чашку з чаєм і