Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько
А вона, уявіть собі! — так до ранку і просиділа. І Колька, мов відчував — не пискнув.
Тільки ближче до полудня заслабла. Я її на ліжко переклав, дитину молоком напоїв та й чкурнув — далі революцію робити. Тільки вже, як кажуть, «задніх пас», хоча й не з власної волі. У фотокамери, на які заколотників знімали, не потрапив і куля мене не дістала, хоч все бачив.
Ну от… Сунемо по Московській до центрального майдану імені Карла-Марла, на якому — через сквер — горком партії. Десь пороздобували портрети Леніна, прапори, жінки з квітами йдуть, з дітьми — як на першотравневій демонстрації. Дорогою приєднувалися роботяги з інших підприємств — з Нєфтємаша, електродного, мешканці з прилеглих будинків, народ з околиць, пенсіонери. Всі йшли. Звідусіль…
— І ніхто вас не зупиняв?
— Ги-ги. Бачили б ви той натовп! Спочатку, щоправда, дружинники намагалися зупинити, але згодом поскидали свої пов’язки — хто втік, хто до нас приєднався. А так з боку керівництва жодної перепони не було.
— А міліція?!
— Міліція? Міліція була. Викликали її з Шахт — це у нас неподалік містечко таке — своїх задіювати боялися, не були певні, що вони на наш бік не перекинуться. Так от, сотня міліціонерів перегородила дорогу до майдану — стали в шеренгу по двоє. А як побачили, скільки народу суне — так одразу ж і розсипались, мов горох. Почали до машин, які їх привезли, стрибати просто на ходу! І — гайда, тільки їх і бачили. А двох, котрі не встигли до кузова вскочити, ми зловили і попередили, щоб до нас більше носа не пхали. З тим і відпустили — з миром. Хлопці молоді, невинні…
На мосту — кордон з двох танків і солдати з гвинтівками. Це перші танки, які ми побачили. А що нам ті танки та ті хлопчиська з переляканими очима. «Дорогу, хлопці, робочому класу! — кричимо. — Брати ваші йдуть!». Так ті солдатики і танкісти почали допомагати перелазити через той кордон. І знову — весело: всі свої, рідні, всі все розуміють. От і в горкомі мусять!
Дійшли до майдану, а там знову — бронетранспортери, танки, військові. Як в кіно. Не вірилось, що не марю.
— Стріляли?
— Люди казали, що патрони у них — холості. Не будуть же вони в свій народ стріляти! От ми і поперли прямиком на солдатів. А потім таке було: вийшов поперед кордону офіцер, сказав, що отримав наказ стріляти. Тиша запала. А офіцер вийняв револьвер і… застрелився.
— Застрелився?
— …Певно, нормальною людиною був, щоб по беззбройних людях стріляти. Фронтовик колишній..
Ну і почалося…
Спочатку дали залп у повітря, по деревах. А там діти сиділи. Діти ж вони такі — їм тільки дай щось цікаве подивитися! Посипались звідти, мов яблука…
А потім солдатам вже байдуже було. Адже після першого гріха, наступний, мов раз плюнути — легко пішов. Пекло почалося. Стрілянина. І не з гвинтівок — з автоматів. Біля мене сивий дід впав, дівчина…
Я в арку відповз, тільки очима кліпаю, бачу: майор один в калюжу крові ногою став, послизнувся, глянув вниз — а там дитина мертва лежить — і так само застрелився, як і той. Певно, совісні люди були. Зараз таких немає — зараз всі наказ виконують, роботу втратити бояться…
Ну і всі кинулись, хто куди. Крики, ґвалт. Кажуть, що тридцять людей тоді загинуло, а я досі думаю, що більше. З нашого цеху тільки шестеро наступного дня на роботу не вийшли… і де їх закопали — тільки зараз стало відомо.
— Ви хочете сказати, що наступного дня ви вийшли на роботу??
— Вийшли. І не дивіться на мене так! Адже були рабами, рабами й лишилися. Мабуть той, хто цю кашу заварив в сімнадцятому — добре знав, що страх з людьми робить!
