Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько

— Що, отак просто взяли — і пішли? Мов «декабристи»?

— Хто? Які ще декабристи? Червень був. Спека. А я пішов, тому що всі пішли. Пєтька, Стєпанич, Єльніков, Сиромятін, Валька-диспетчерка, Пашка-промакашка, Зяма, бригадир наш — Іван Федорович Бондаренко. Ну всі. Усім цехом. Жерти всім хотілося. Ну і… справедливості, звісно».

Він надсадно кашляє.

Сто разів пережована «Прима» скаче в заскорузлому беззубому роті.

На совість зроблений синхронний переклад голосом Ентоні Хопкінса (слава можливостям і завбачливості Дезмонда Уїтенберга, адже я наполягав на звичайних субтитрах) точно і смачно передає інтонацію кожного речення.

Відеоряд, що втручається в розмову, ламає рамки закадрового тексту, діє за принципом магічного двадцять п’ятого кадру.

Перемиває мізки, аж дим іде.

Чорт забирай!

Згадується стаття про «тривимірність кінематографічного письма без застосувань програмних технологій».

Здається, критик мав рацію.

«— …Ну от, посунули ми, значіть, до заводоуправління. Йшли і обговорювали, як жити далі. Хотілося послухати керівництво, що вони про се думають, як збираються пролетаріат годувати! І таке тоді було відчуття, знаєте — і лячно, і піднесення неймовірне, бо багатенько нас — тисячі! І з різних кінців заводу всі сунуть на майдан — ох… Словами не передати! І не до сміху нібито було, а ми — сміялися. Мовляв, ми — найголовніші, на нас вся держава неосяжна тримається, на пролетаріях, в разі чого — покажемо свій моцний кулак, як в пісні співається — «Нас еще судьби велікіє ждут!»… Ну таке.

Так от, вийшов перед нами директор, Курочкін, як цар і бог, і каже: «Якщо грошей на м'ясо не вистачає — жеріть пиріжки з лівером!».

Харя наглюча, морда лисніє. Народ засвистів, ломанувся. Ну і закрутилось! Мов сірника до сухого сіна вкинули. Вітька Власенко з корєшами кинувся до компресорної і увімкнув гудок. А ті, хто був на майдані розподілилися на групи і пішли по цехах — агітувати народ на зупинення роботи. Майже всі роботу покинули. А ті, хто боявся — зачинялись в цехах, щоб нам під руку не потрапити. На наш гудок почав інший народ стягуватись. До обіду людей з п'ять тисяч набралося. Майдан замалим не репнув — всіх вже не вміщав. Хтось лозунг нашкрябав: «Хрущова — на м'ясо!».

…Вона (видно лише руку і тонку шию, на якій чорніє мисик короткого волосся) цокається з ним гранчаком з горілкою. Він занюхує ковток шматком чорного хліба, тягне кільку з бляшанки.

Ми добряче тоді наклюкалися в тій його підсобці на Дарниці!

А як я сперечався, до чого в цій стрічці Новочеркаськ, якщо йдеться про Помаранчеву революцію? І до чого тут Чорнобиль, якщо йдеться про Новочеркаськ?

І чув те, від чого шаленів ще більше: мова не піде ані про Новочеркаськ, ані про революцію, ані про Чорнобиль! Це лише тло для іншої розмови! Якої, чорт забирай???

Варто було лиш послухати наші діалоги — між собою і з Дезом — по скайпу, аби зрозуміти: справа від початку пахла гасом.

— А про що, дозвольте вас запитати, маестро, піде мова?

— Не ваше собаче діло, маестро! Мова піде про генетичне рабство, страх перед владою і страх влади, про мить, коли люди з бидла перетворюються на народ… Починаючи від сотворіння світу і до наших днів.

— Дез! Дез! Виявляється, наше кіно не про повстання в Новочеркаську!

— Чудово! Нехай буде більше про Чорнобиль! Ми ж про Україну знімаємо!

— Але і не про Чорнобиль…

— Ну, хоч Помаранчева революція залишиться?

— Залишиться все, але воно все тут — не приший кобилі хвіст!

— Так… Що ж ми робимо?!!

— Ліз, Ліз, що ж ми робимо???

— Хлопці, а підіть-но ви до!.. Хочете кон’юнктури — дзуськи!

І от після всього цього, ми всоте переглядали фільм — цілісний в своїй ідеї і виконанні, стрункий по композиції і цілковито неправильний з точки зору цих самих чинників.

«…до речі, ніякого повалення влади ми не хотіли! Не було у нас такої мети. Справедливості хотіли, людського ставлення. Все спонтанно було. І влада тоді, в перший день, спонтанно діяла, розгубилася. І то помітно було: приїхав бронетранспортер — і поїхав собі назад. Загін прибув з гарнізону — без зброї, побраталися з робочими та офіцери його назад повели. Повний атас.

Увечері вирішили таке: треба серйозні вимоги сформулювати і звернутися з ними до горкому. Я от зараз думаю, якби ми тоді одразу таким натовпом на горком посунули — знесли б його на фіг. Вони й отямитись не встигли б, і рішень про розстріл прийняти також. Може, менше б небіжчиків було, не знаю…

…Я додому забіг — жили ми неподалік — щоб хоч шкоринку до рота запхати та й назад бігти, до своїх. Це мене і врятувало. Катерина, дружина моя, врятувала. У неї тоді, як то кажуть, післяпологова депресія була. А, може, і не післяпологова, а взагалі депресія — від того нашого життя.

Отже, забігаю додому з шаленими очима — попити та шмат якийсь до рота покласти. А вона спокійно так дорогу мені загородила, Кольку на руках тримає і сідає на підлогу, привалюючись до дверей. Не пущу, каже, і все тут. Мовляв, я батьків на поселенні в Сибіру вже втратила при Сталіні, а тебе не хочу, якщо рипнешся — Кольку придушу власноруч і сама з вікна викинусь, можеш тоді йти на всі чотири сторони, нам