Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько
Тепер добре розумію, що мається на увазі, коли пишуть: «Все життя пролетіло перед його очима за одну мить…».
Доки йшов, тримаючи Лізу під руку, на мене вилився увесь шквал спогадів, починаючи відтоді, коли в темному напівзруйнованому парку карпатської турбази до мене блимнув вогник її цигарки. Освітив життя, пропік до печінок і, зробивши дугу, зник у темній безвісті…
Тепер ця безвість освітилася іншим світлом — за американською «фішкою»: ти заходиш до темної кімнати, самотній і розгублений, падаєш в крісло — і раптом хтось клацає вимикачем. І ти бачиш перед собою юрбу гарно вбраних людей з повітряними кульками в руках.
Вони несамовито репетують «хеппі-бьоздей ту ю!» і починають тискати тебе і підкидати вгору. І ти шаленієш від несподіванки. І в розпачі не знаєш, чи цього ти хотів насправді і чи вартує твій спокій і тиша цих різнобарвних кульок.
Адже давно вже звик бути сам на сам з тишею і темрявою…
Потім нас ставили до стіни і розстрілювали автоматними чергами камер, сотні мікрофонів тягнулися до наших вуст. Дезмонд сяяв, відбиваючи Єлизавету від юрби і роздаючи візитки журналістам.
Ледь пробилися до дверей зали — далі наш шлях пролягав до місця «закритої вечірки» в готелі на сімдесят другій авеню.
На вулиці теж купчився натовп.
Ми спускалися зі сходів. Дез ішов попереду, мов охоронець.
Я тримав Лізу під руку.
Вона спокійно і привітно посміхалася людям. Я мріяв про одне — швидше дійти до авто. Несподівано з’ясувалося, що все це мені не подобається. Впевнений: серед цієї юрби стояли й не гірші за нас.
Ті, про кого Ліза знімала своє кіно.
Вдивлявся у збуджені обличчя з винуватим виглядом.
Якоїсь миті здалося, що з-поміж тих облич — очі в очі! — упіймав знайоме.
Сахнувся, стис Лізин лікоть, смикнувся в той бік, крутячи головою.
— Що сталося? — крізь зуби запитав Дез.
— Що?!. — шепнула Ліза.
— Нічого… — відказав. — Примарилося…
МАРИНА
Вулицею, де живе Марина, зранку їздить авто з гучномовцем.
Будить її веселими вигуками.
Це на околицю завітав цирк-шапіто. Розташувалися під переліском і тепер скликають мешканців спального району на вистави.
Є в цьому щось неймовірно щемливе, забуте і старомодне.
Щось від фільмів Фелліні і її дитинства.
Кому нині потрібне це шапіто з замордованими звірами і жилавими акробатками бальзаківського віку, якщо неподалік стоїть кінотеатр, де показують стрічки у форматі 3-D?!
Там — Шрек з Гаррі Поттером, тут — ностальгійний сум музики параду-алле і холодно, холодно…
Адже брезентове приміщення погано опалюється. І через те клоун з рудою перукою на голові час від часу за кулісами прикладається до «чекушки» і дихає на нечисленну публіку перегаром. І ніколи не влучає м’ячиком в сачок, котрий дає тримати найменшому глядачеві.
Хто здивується застарілим жартам кульгавого шпрехшталмейстера, що виконує тут функції доглядача за таким же страченим часом левом?
Кого здивує іграшкова карусель, котру крутять болонки в різнобарвних марлевих спідничках? І ліліпутка-дресирувальниця голубів, і жонглер, в якого булави падають частіше, ніж літають, і підстаркуватий велоеквілібрист із здутими судинами на посинілих литках, і дівчинка на кулі, що перебирає ніжками під стоматологічне скиглення губної гармошки її тата — силового жонглера…
На дівчинці блакитне трико, котре робить її і без того пласку фігурку зовсім безтілесною.
У дівчинки — довге, сріблястого кольору волосся, великі сірі очі і яскраво намальований червоною помадою рот.
Всі дають їй тринадцять, хоча ця цифра давно вже нею перейдена. Але «тринадцять» — приваблює потенційних меценатів. Вони в’ються довкола неї і прилипають поглядами до її гнучкого тіла. Вони дають гроші на костюми і влаштовують вечері після вистави.
Болонки крутяться біля їхніх ніг і потішно танцюють на задніх лапках під полонез Огінського. Зі столу перепадає і болонкам…
А потім, не зважаючи на бурхливі заперечення шпрехшталмейстера, гості йдуть дражнити лева. Це ж неабияка розвага після кількох пляшок шампанського!
І шоу триває…
А вранці спорожнілим майданчиком носяться здуті повітряні кульки, паперові прапорці, обгортки і недопалки, лежить чийсь капець і все притрушено тирсою.
Мовляв, нас тут більше немає. Хто не встиг — той запізнився.
Хто не запізнився — той давно вже трясеться в нашому візку, пригрітий з усіх боків теплим кублом старих болонок…
Варто було б повести Данила на виставу, думає Марина, п’ючи каву і дослухаючись до веселого голосу з гучномовця. Почерпнути звідти інших емоцій, замішаних на позачассі, поспівчувати болонкам і карликам, позаздрити мандрівному життю в тісному братстві.
Але її нічого не пов’язує з цирком.
Чому ж тоді, п’ючи вранішню каву, доки син не прокинувся, вона позирає в бік круглого намету?
Хіба що саме її життя — суцільна циркова програма без упину.
Хто може знати, що за нинішньою маскою успішного спеціалиста, досі криється перелякана дівчинка з «гумового» провінційного містечка.
…Власне, з її містечка, де вона народилася, було два виходи: гумовий завод, на якому складали свої буйні голови дев’яносто відсотків мешканців, і міжміська траса, на якій обслуговували далекобійників решта десять відсотків населення. Жінки — торгували собою, чоловіки — шинами та іншими виробами того ж таки гумового заводу.
З якогось невідомого природі дива, після школи Марина обрала третій, який нікому не спадав на думку: поїхати.
І не будь-куди, а до столиці.
І не покоївкою до новітніх багатіїв, а вступати до… театрального інституту.
Театру в містечку не було.
Був один старий клуб «Ера», в якому, скільки вона себе пам’ятала, крутили лише індійські фільми. Через те містом бігали дітлахи і підлітки з іменами Аджай, Зіта, Гіта, Саїф, Пунам, Вахида. Був навіть один Чакраборті і парочка підстаркуватих Раджкапурів.
Лише одного разу сталося диво: до кінотеатру на зустріч з мешканцями провінції в рамках заходу, оголошеного як «зустріч творчої молоді з передовиками гумового виробництва» приїхала група студентів зі столичного театрального інституту.
Це сталося, коли клубом керував якийсь «зальотний» випускник інституту культури. Надовго він не затримався, але цю зустріч зорганізував.
Набравши, як годиться, повні кишені насіння, Марина відправилася туди зі старшими подругами, яких більше цікавила не так зустріч, як представники тієї «творчої молоді» чоловічої статі.
Вони всілися в останньому ряду і на всю котушку запрацювали щелепами, гигикаючи і обговорюючи останні околоточні новини.
Потім на стару обдерту сцену, що скрипіла, мов диван у дядька Петра з першого поверху її двоповерхівки, вийшло п’ятеро студентів — дві дівчини і троє хлопців.
Пообговорювали прикиди дівчат. Всі юні модниці в містечку ходили в лосинах з люрексом і довгих футболках чи коротких джинсових,
