Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько
— Залишишся? — запитала мене Ліка сьогодні увечері, коли я прийшов на нашу стару квартиру, куди навідувався щоденно.
За десять днів моєї відпустки ми розмотали всі клубки і клубочки, намотані часом. Завжди говорили до пізньої ночі.
А потім я брав таксі.
І вона зачиняла за мною двері.
Я ритуально кілька секунд простоював перед ними, дослухався до її кроків. І — не чув їх: отже, вона теж стояла за ними, дослухаючись до моїх.
Сьогодні вона запитала: «Залишишся?».
Я обійняв її.
Вона ткнулася головою в мої груди.
І мені здалося, що її волосся досі пахне димом.
Мій відчайдушний бойовий друже, зі щемом подумав я.
— Я повернусь, — сказав і прочинив двері.
Вона відсторонилася і серйозно кивнула.
І зачинила їх за мною…
Тепер я стояв посеред Майдану — чистого, освітленого тисячами вогнів.
І намагався відповісти на її запитання.
Так, Ліко, я залишусь. Я обов’язково залишусь.
Потім.
Коли повернуся остаточно.
А доти мені треба вирішити багато питань і зробити безліч справ, аби бути гідним твого, такого несподіваного, повернення.
А потім я повертатимусь завжди — з усіх, чорт забирай, червоних доріжок.
Обіцяю.
Перетворюсь на сентиментального бевзя, котрий привозить купу непотрібних сувенірів.
У нас будуть діти — два хлопчики, що викотяться мені назустріч із заспаними обличчями і простягнутими руками. Або краще: хлопчик і руденька кучерява дівчинка — залюблені до нестями.
Я повернусь, Ліко, коли…
(Я б хотів сказати тобі тими словами, які колись чув від тебе. Але ти ж знаєш, як важко їх вимовляти…)
…Коли ми переможемо.
І без емоцій згадаємо свою тривогу, гнів і розпач — але без гніву і розпачу.
…Коли зрозуміємо, що воювати можна, маючи в душі ненависть, гнів, біль, а перемагати — лише з любов’ю.
І це — найтяжче, чого мені ще треба навчитися.
Але, обіцяю — я навчусь…
А ще…
…Коли я першим увійду в те місто, де Марина залишила сина.
І знайду його.
Я знаю, вона б цього хотіла…
Березень 2012 р. — Грудень, 2014 р.
Примітки
1
Жак Превер. «Ця любов», пер. Михайлини Коцюбинської.