Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько
«У мене вісім коней, — коментує Офелія, — і всі з різних країн світу!».
…ось вона в шовковому халаті, розшитому китайськими драконами, з тим же цуциком на руках, демонструє інтер’єр зали.
«Ці колони — з Греції. Одна з них піднята з дна моря. Раритет! Ми навіть вчених винаймали, щоб отримати сертифікат!». Вона тре рукою одну з гладких колон і додає: «Уявіть собі, скільки треба було зусиль, щоб ось так відшліфувати її, аби вона була схожа на інші і не вибивалася із загального архітектурного ансамблю!» (на цьому місці я почув легке материнське пхикання у себе за спиною). «А ось ця накидка зі шкіри справжнього поні, — веде за собою камеру Офелія, вказуючи на диван в стилі «ампір». — Ну, поні… Знаєте? Такі маленькі коники. Користі від них — ніякої! Пусик (це вона так називає свого аравійця) замовляв його в Новій Зеландії, живого! Його там прямо в прерії вполювали. Там же і шкуру вичинили. Щоби все було по-справжньому, а не магазинне. Я не люблю штучності!» (я знову почув пхикання за своєю спиною. Цього разу — подвійне).
Далі тяглися кадри родинної вечері.
«Пусик» і Офелія сиділи за довгим англійським столом, сервірованим за кращими зразками п’ятизіркових ресторанів. Перед ними, як годиться, горіли довгі білі свічки. Посміюючись, подружжя скандувало: «Люся! Люся!».
В кадр увійшла служниця Люся з великою срібною тацею в руках.
— Що це? — запитала Офелія.
— Піца «Луї Тринадцятий»… — вклонилася Люся.
Подружжя побесідувало про страви. Певно, вони добре підготувалися до цієї зйомки, адже Офелія жваво і невимушено розповіла про те, що цю піцу вигадав італієць Ренато Віола. І що майже таку саму вони з Пусиком замовляли в Парижі за вісім тисяч євро. Старанно перерахувала всі інгредієнти: сир моцарелла буффало, три різновиди кав’яру, червоний лангуст, креветки і омар. Трошки збилася, згадуючи назву спеціальної рожевої солі, яку вони замовляють в Австрії — «Murray River».
З виглядом доброї, але прискіпливої господині, Офелія запитала, якими руками Люся робила їжу — чистими чи бралася за волосся і, переливчасто сміючись, почала кидати шматки «Луї Тринадцятого» цуцику. Той кумедно стрибав і розвозив їх по дубовому паркету.
Люся приязно, мов на дітей, поглядала на господарів. І крадькома — на плоди своєї праці, котрі кудлата потвора ганяла по підлозі.
На цьому місці з-за своєї спини я почув материнський голос…
Відверто кажучи, я ніколи не чекав такого від своєї інтелігентної матусі, колишньої викладачки університету, літньої жінки з бездоганними літературними смаками.
— Щоб ти в пеклі вічно серла тим Луї Тринадцятим і довіку висратись не могла! — спокійним тоном вимовила моя чемна мама.
…Мігель реготав, мов навіжений.
— Невже у вашій країні є такі заможні люди? — запитав він і кивнув в бік «gated community». — Давньогрецькі колони не можуть собі дозволити навіть вони!
Довелося зробити екскурс в економічну і політичну ситуацію на рідній батьківщині.
Мігель був відверто здивований.
Ми з Лізою — не менш. Адже два запитання нашого привітного господаря стосувалися тих знань, котрі він, певно, отримав ще в початковій школі: чи є в нашій країні «цар» і чи правда, що на сніданок ми їмо чорний кав’яр, запиваючи його горілкою.
Ми вирішили не розчаровувати його.
Поволі і ця, я б сказав, пізнавальна, частина нашої вечірки добігла кінця.
І я нарешті поставив запитання руба, хоча мій язик вже добряче заплітався:
— Мігелю, друже, а ти точно впевнений, що він мешкає там?
Я махнув рукою в бік «зони» і, як це завжди буває зі мною, коли «приймеш зайвого», відчув укол «класової ненависті», котра тут здавалася безглуздою, а головне — досить підступно нагадувала звичайнісіньку заздрість. Адже люди за тим квітучим парканом не були ані політиками, ані олігархами, ані представниками мафіозних кланів.
Здебільшого вони були звичайними фахівцями своєї справи, котрі заробляють власною працею, а не дрібним чи масштабним ошуканством решти менш успішних громадян власної країни.
— Хто? — закліпав очима Мігель.
— Той, про кого ти дізнавався у ректора університету, — нагадав Дезмонд. — Маклейн.
— A-а… Ну, так… Звісно, — сказав Мігель. — Але вас туди не пустять. Якщо ви не домовлялися. Там охорона.
Все було, як у нас на схилах Дніпра — заборонена зона, загороджені пляжі.
Тільки вілли на березі були набагато нижчими, а пляжі — чистішими.
— Це ми ще перевіримо… — сказав я.
— Перевіримо, але завтра, — зауважив Дез.
Ліза запропонувала розходитись на відпочинок.
Каплун лишився стояти посеред розкуроченого столу незайманим, мов покинутий наречений…
Я повернувся до своїх апартаментів і з подивом відчув, що сон відступив.
Подумав, що дивно було б лягати в ліжко, коли ти знаходишся за кілька сот метрів від мети.
Поглянув на годинник — усього-на-всього десята!
Набережна була сповнена какофонією звуків, океан виблискував міріадами різнобарвних вогнів, острівець «gated community» вібрував потужними ультразвуковими сигналами, закликаючи бодай наблизитись до нього.
Я накинув куртку і вийшов з номера.
* * *
…Все, що з висоти готельної веранди здавалося близьким, при наближенні — віддалилося і розтяглося на кілометри, немов у перевернутому біноклі.
На набережній відчув себе мізерною комахою в букеті квітів.
До широкого і довгого проспекту тулилося ціле «туристичне селище» з силою-силенною крамниць та ресторанчиків. З берега відкривався чудовий вид на прикрашений гірляндами вогнів міст, що вів на півострів Коронадо, де, за рангом, мешкають най-най-багатші мешканці цього райського куточка.
Весь порт обсідали яхти і круїзні лайнери. Білі й блакитні вітрильники колисалися на воді, мов немовлята в люльках.
На тлі святкового крем-брюле суворо височів авіаносець Midway. Цей старий морський монстр, що пройшов в’єтнамську війну з кількома тисячами солдат та літаками-винищувачами на борту, тепер мирно світився, запрошуючи туристів на оглядини музейних експозицій. Певно, він не дуже добре почувався серед усього цього карнавалу.
Власне, як і я в лакованій бутафорії нинішнього успіху…
Я роззирнувся і пішов у той бік, де, як мені здавалося, розташовувалася зона приватних помешкань.
Власне тепер, знизу, я їх не бачив.
Обабіч цукрово-білої стежини точилася жвава торгівля китайськими сувенірами, стояли ятки з морозивом, на бездоганно рівному трав’яному килимі сиділа молодь, веселі чорношкірі хлопці, обвішані, мов новорічні ялинки, гронами годинників, пропонували їх кожному зустрічному.
У повітрі витала атмосфера чуттєвості. Всі, хто йшов у парі, час від часу зливалися в пристрасному поцілунку.
Любов підсолоджувала їм сприйняття світу, подвоювала зір і слух, змушувала підкріплювати якесь
