Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько

За мить ми вже каталися по клумбі, здіймаючи над собою феєрверки вирваних з корінцями нічних фіалок.

А ще за якийсь час я побачив над собою постать у поліцейському строї.

І це вже був не маскарад…

…Була шоста чи сьома година ранку, коли повз клітку, в якій я провів безсонну ніч, пройшла насуплена делегація моїх рятівників: Ліза, Дезмонд і Мігель.

Вони прямували до столу чергового.

Їхні обличчя випромінювали суворість.

— Чудово! — сказала Ліза, призупиняючись біля клітки. — Ніч за ґратами — це в твоєму стилі!

Я винувато посміхнувся.

Вона пройшла повз, а я підморгнув сусідові по суміжній камері: зараз нас витягнуть звідси! Пол розгублено знизав плечима, мовляв, впливовість моїх друзів не мусить розповсюджуватись на нього. Але я зробив йому знак «Ок!», не сумнівайся, всю провину беру на себе.

У Пола була підбита щелепа, у мене під оком світився фіолетовий синець.

Усю ніч, не враховуючи час, який було витрачено з сержантом Маркусом Дрейком на складання протоколу, ми провели у тихій бесіді, з’ясовуючи всі непорозуміння нашої зустрічі.

До того, як славетний сержант Дрейк взявся з’ясовувати наші імена, Пол супився, потираючи щелепу і вперто намагався довести, що я маю справу з «містером Маклейном».

Але щойно ми опинилися один навпроти одного перед столом полісмена, як мій законослухняний супротивник виклав всю правду. Вона полягала в тому, що він, Пол Стаєр, тридцяти років, уродженець штату Кентуккі, працює садівником на віллі професора Каліфорнійського університету містера Джошуа Маклейна, котрий нині перебуває у відрядженні. Я повідомив всі дані про себе.

Але суть конфлікту лишилася для сержанта Маркуса Дрейка незрозумілою.

Адже ні я, ні садівник не могли пояснити до ладу, через що виникла бійка.

Про те, що Пол вирішив видати себе за хазяїна, я промовчав, адже чудово бачив, що для Пола ця обставина виявиться фатальною.

Чому це сталося, вирішив з’ясувати пізніше, поки сержант збував ніч за своїм столиком в кінці коридору.

— Пробач, старий, — сказав я, звертаючись крізь ґрати до спини Пола, котрий гнівно сопів на дерев’яній лаві, повернувшись до мене спиною. — Мій удар призначався не тобі…

Він не ворухнувся.

Але я бачив, що на його спині виросло з десяток цікавих вух і продовжував говорити. Довелося пояснити, що я приїхав здалеку аби розшукати містера Маклейна і що навряд чи поїду, не побачивши його. Тож, навіть якщо ми залишимось тут до скону, йому все одно доведеться пояснити, що змусило простого садівника розігрувати переді мною виставу з переодяганням у явно чужий піджак.

Спина Пола напружилась і я вирішив дотиснути його.

— Можливо, за відсутності хазяїна, ти приймаєш на віллі своїх друзів і влаштовуєш вечірки зі стриптизом? — запитав я.

Спрацювало.

Пол різко обернувся до мене:

— Нічого я не влаштовую! — пошепки вигукнув він. — Я діяв за вказівкою хазяїна!

— Отже, твій хазяїн — аферист, як і ти? — продовжував допитувати я. — Певно, варто повідомити про це сержанта…

Пол вчепився в ґрати, що відгороджували його від мене, і благально закрутив головою.

Розповів таке.

Мовляв, кілька днів тому містер Маклейн покликав його до себе і повідомив, що мусить негайно виїхати. Виглядав дуже схвильованим.

Пол чекав розпоряджень щодо висадки нових рослин, якими опікувалася місіс Маклейн, або щодо нового оформлення кількох клумб. Але вказівка Маклейна видалася йому трохи дивною.

Містер Маклейн записав йому на папірці одне дещо дивне ім’я і попросив, якщо людина, котра назветься саме так, об’явиться найближчими днями, Полу треба буде представитись іменем хазяїна і на всі запитання незнайомця відповідати певним чином.

— Що саме ти мав сказати? — запитав я, шкодуючи, що не дав бідаці-Полу виконати волю хазяїна.

— На всі запитання відповідати, що ти помилився. На всі, хоч би які я почув.

Я присвиснув.

Не очікував такого повороту подій.

З’ясувалося, містер крадій готувався до нашої зустрічі.

Можливо, готувався до цієї зустрічі всі роки?!

Чи не хворий він на параною, чи не маніяк?

Взявши на себе роль сержанта, я, можна сказати, майстерно провів аматорський допит садівника, який, до речі, виявився непоганим і співчутливим хлопцем.

Дізнався, що містер Маклейн «дуже порядна людина» і що за кілька днів до того, як викликати до себе Пола із дивним проханням, він страшенно нервував, був «сам не свій», а потім взяв квиток і відчалив.

— Куди саме? — запитав я.

— До Нью-Йорка. Туди кілька днів тому поїхала місіс Маклейн. Він вирушив за нею.

— А казав, коли повернеться?

— Звісно, ні. Вони полюбляють мандрувати.

Я побачив, як з моїх рук вислизає химерний хвіст майже впольованої мети.

Певно, це відбилося на моєму обличчі, адже Пол співчутливо сказав:

— А тобі він конче потрібен?

Саме цієї миті я відчув, що це дійсно так, що він мені «конче потрібен», мов повітря, мов ковток води серед пустелі, мов скафандр на Місяці!

Що я не зможу їсти і спати, доки цей покидьок не опиниться в моїх руках.

Я мовчки кивнув.

— Він завинив тобі гроші?

Я поглянув на довірливе і розпухле лице Пола і вирішив не розчаровувати його в головному чиннику, через який одна людина може шукати іншу по всьому світі.

Кивнув.

— Багато?

— Незліченно, — сказав я.

— Це так не схоже на хазяїв, — сумнівно похитав головою Пол. — У них ніколи не було боргів. Навпаки, містер і місіс надали мені величезний кредит, коли я одружувався. І жодного разу не поквапили.

— Певно, містер і місіс живуть душа в душу?

В очікуванні відповіді промайнуло кілька сторіч.

Готовий заприсягтися, що я не збирався вдаватися в подробиці чужого життя, але цікавість дізнатися щось більше, аби знати, як діяти, взяла гору.

Пол замислився.

— Я не вдаюся до обговорень господарів, — сказав він.

— Поважаю.

Промовивши це, я влігся на лаву, вдав, що збираюсь спати.

Пол здивовано поглянув на мене.

Я бачив, що йому було шкода ось так уривати розмову.

До ранку ще було далеко.

Ми не відчували ворожнечі.

Сержант дрімав за своїм столиком, а наші «бойові рани» пекли і все одно не дали б заснути.

— Місіс Маклейн гарна жінка… — почув голос з-за сусідніх ґрат. — Але, як подейкують в селищі, дивна. Може пройти повз і не привітатися. Товаришує тільки з однією пані — місіс Страйзен з сорок сьомого будинку. Місіс Страйзен тут вважають трохи… не сповна розуму. Ви б бачили, який безлад в її саду! Місіс Маклейн ходить до неї щоденно. Більше нічого не можу сказати.

А я більше нічого й не хотів знати.

Проте Полу було цікаво дізнатися, звідки я і чому