Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько
— Не бійтеся, — сказала місіс Страйзен, — вона може вас полюбити.
Ліка знизала плечима, сумніваючись, чи потрібна їй Ґавина любов.
Зі здивуванням розглядала великі дерев’яні діжки. Вони були різними — зовсім старі, аж чорні, й новіші, із залізними фігурними обручами на лакованих круглих боках. В одних росли квіти, інші були наповнені різними дрібничками, котрі зазвичай зберігаються в передпокої для гостей — парасолями, палицями, одноразовими капцями, з деяких, наповнених піском, стирчали мальовничо встромлені бамбукові тростини чи свічки, а кілька діжок були ущерть заповнені сонцезахисними окулярами.
— Всі вони колись служили, — з гордістю вимовила місіс Страйзен, киваючи на інсталяції. — Це — американський білий дуб. В таких діжках зрів справжній бурбон! Кожній — не менше вісімдесяти років! Ми — ровесниці. Тільки вони — полаковані і проживуть ще стільки ж…
Ліка провела рукою по лискучій деревині і пошкодувала, що лак заважає пальцям відчути фактуру дерева.
— Мені подобається, що ви їх оцінили! — радісно сказала місіс Страйзен. — Ну, ходім далі. Мушу виконати те, що обіцяла — третина дрему…
— Я все чую! — несподівано з глибини океану випірнув голос Залізної Ґави.
— Пішли швидше, — пошепки сказала стара місіс і поманила Ліку пальчиком в протилежний бік від того, звідки пролунав голос усюдисущої індіанки.
Ліка хотіла вибачитись і повідомити, що за неї хвилюватимуться, що має лиш кілька хвилин аби розпрощатися.
Але пані випередила її:
— Не хвилюйтеся, я вас не затримаю. Я сама не люблю набридливих людей.
І відчинила вузькі подвійні дверцята, за якими Ліка побачила вражаючий безладом тьмяно-зелений острівець бібліотечної кімнати.
Уся вона була заставлена і завалена безліччю речей, на яких неможливо було зупинити погляд, адже кожна наступна зводила нанівець цікавість до попередньої. І це вже не кажучи про чотири стіни з книжками.
Це було лігво, альков і алхімічна лабораторія водночас.
— Ну от, ми в безпеці, — промовила пані, сідаючи в крісло, що стояло посеред кімнати. — Сюди вона не зайде: боїться!
І пані розсміялась, вказуючи на полицю, де Ліка побачила ікла і драний хутряний бік якогось опудала.
Мружачи очі і звикаючи до темряви, пішла по периметру стін, роздивляючись корінці книжок. Всі вони були старими, вицвілими і зачитаними.
Проте, посередині одного зі стелажів стояла велика позолочена рамка, за склом якої білів аркуш паперу з текстом, віддрукованим двадцятим кеглем.
З неабияким здивуванням Ліка прочитала:
«ЛИСТ МЕЛАНІ СТРАЙЗЕН,
ДО СЕБЕ САМОЇ, КОЛИ ЇЙ ПЕРЕВАЛИТЬ ЗА 75»
«Затям:
— З віком людина дурнішає. А солодкавий постулат про «мудрість» робить з неї повного зухвалого кретина з правом бути тираном для своїх нащадків.
— Якщо помітиш, що почала все забувати — записуй! Починаючи з того, хто ти є, звідки і який життєвий шлях лишився позаду. Згодиться, коли зовсім здурієш!
— Не шкодуй мила, води і зубної пасти: старість не пахне трояндами. Прийми це з розумінням — і лізь під душ!
— Не зачіпай розмовами молодь у сквері.
— Не лізь під стелю, поставивши табурет на стіл, не роби того, що робила у двадцять. Час не повернути, а заробити перелам шийки стегна — легко!
— Не сподівайся! Краще вже не буде!
— Не свари час і молодь. Раніше було краще лише тому, що тобі було менше років.
— Читай! Це добра вправа для мізків.
— Не бійся смерті. Всі там будуть.
— Виривай волосини з підборіддя.
— Не роби зауважень.
— Ні з ким не обговорюй хвороби, не переказуй кулінарних рецептів і телевізійних новин. Це нудно.
— Радій тому, що маєш нині: завтра щезне й воно»…
За спиною закашляли.
Ліка відірвалась від читання:
— Вибачте…
— А подейкують, що ви — неввічлива! — зраділа місіс Страйзен. — Брешуть…
І додала пошепки, позираючи на зачинені двері:
— Тепер візьми о-он ту драбину і лізь до о-он того опудала!
Не зронивши жодного слова, Ліка слухняно розіклала драбину, приставила до стелажа навпроти вишкіреної пащеки і вибралася нагору.
— Тепер помацай за нею рукою, — наказала місіс Страйзен.
Ліка просунула руку між лапами чудовиська і наштовхнулася на шари м’якого пилу, внутрішньо здригнулася і запитально поглянула на місіс.
— Лізь глибше! Вона має бути там.
Нарешті рука Ліки натрапила на щось тверде і кругле: пляшка!
— Тягни її сюди! — зраділа місіс Страйзен.
Ліка спустилася зі сходинок, обережно тримаючи в руці сиву від пилу пляшку.
Обтерла її руками, подала пані.
Пляшка була повна лише наполовину.
Місіс Страйзен зраділа, мов дитина.
— Вона там стоїть вже років десять! Якось заховала від цієї фурії, а тепер — без тебе не впоралася б! Це — «Nectar D’Or». Те, що я обіцяла. Витримується в діжках з-під бурбону, які ти бачила в передпокої, а потім дозріває в деревині з-під Сотернського вина.
— Звідки ви це знаєте? — здивувалася Ліка.
Місіс Страйзен дістала з шафки письмового столу дві широкі склянки і безпомильно налила в них дві порції напою рівно на товщину свого пальця.
Дала знак рукою, мовляв, всі розмови потім і піднесла густу коричневу рідину до очей.
— Шотландці п’ють за правилами п’яти «S»: sight, smell, swish, swallow, splash, — сказала, простягаючи Ліці склянку. — Що означає: оціни колір, вдихни аромат, зроби ковток, проковтни, додай води. О, це ціла наука! Але мені подобається три інших: не змішувати, не охолоджувати і не заїдати! Всі ці правила, до речі, страшенно порушуються невігласами. Я готова пристрелити кожного, хто поширює цей несмак — «віскі з содовою!». Ну, за знайомство і дякую, що провели!
Ліка ковтнула і зморщилася від гострого смаку, що вкотився в її горло, немов вогняна виноградина.
Пані розсміялася:
— Вітаю! В ряду невігласів побільшало. Хто ж п’є віскі залпом?! Цього, — вона вказала на свою склянку, — вистачило б на хвилин десять гарної розмови. А тепер і мені доведеться впоратись досить швидко, адже ви спішите. Отже відповідаю на раніше поставлене запитання: мій чоловік був шотландцем і добре знався на алкогольних напоях своєї батьківщини — це перше. Я багато років продовжую його бізнес: поставка в Шотландію діжок з-під бурбону для витримки віскі. Це друге. А те, що я рада нашому знайомству — будемо вважати третім.
Промовляючи це, вона зробила три маленьких ковтки зі склянки і на її щоках заграв рум’янець, мов у шкодливої школярки.
— Як вас називати, місіс Маклейн? — запитала вона.
— Батьки назвали мене Анжелікою, тут називаюсь — Енжі. Але ви можете називати мене Лікою.
— У мене те саме! — зраділа місіс Страйзен. — Батьки назвали мене Меланією, а тут звуть Мелані. Але ви можете називати мене Мелі. Сподіваюсь, у нас ще буде час побалакати…
Вона сховала пляшку і склянки в шухлядку і